І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Десь гниють кості отамана, розметалися-розкидались по безславних січах тіла його невдалих «дітей», один Гайдук лише зумів врятуватися, вискочити сухим із води: виринув у себе в селі, святіший святого, невинніший невинного. Тільки за багато верстов, у величезній ярузі, в потаємній землянці лежало дещо з минулого бандитського життя — до пори, до часу, до слушної години.
І зараз вів туди Гайдук своїх синів крізь непросвітну темряву, через лани та байраки, минаючи села, обходячи хутори, стережучись лихої людини.
Йшли аж до ранку, зупинилися днювати в невеликому переліску, що розрісся на піщаних горбах. Зашилися в молодий густий сосняк, цокотіли зубами, тулилися один до одного, шукаючи хоч трохи тепла. Петро хотів розпалити багаття, але батько не дозволив: можуть помітити. «Дійдемо, там і відігріємося». Тож ледве діждалися ночі, щоб нагрітися хоч у дорозі.
А на світанку дійшли до місця.
Сотні років тут стікала весняна тала вода, пробиваючи собі дорогу до річки. Все глибше й глибше заривалася вода, підмивала прямовисні стіни, виносила землю і глину на багато верстов і, нарешті, прорила таку глибочезну яругу, що й кісток не збереш, якщо загримотиш аж на дно! Навіть у найпекучіші дні дихав цей яр колодязною вогкістю, бо сонце не встигало прогрівати його круті схили, щедро порослі кущами терну та глоду — не проберешся, не продерешся, хіба що залишиш усю свою шкіру на гострих колючках! Тож не дивно, що зроду-віку оминали це похмуре місце добрі християни: водилася тут лише нечиста сила, а із звіроти — рили глибокі нори ікласті вовки: зустрінешся — до смерті загризуть!
Вже починало світати, коли стали спускатись до яру. З червоного сходу йшов гожий день, вимахував світлою мітлою, змітав туманці й тумани, розкидані клаптики темряви — і в яру аж кипіла молочно-сіра маса, котила донизу, пронизувала до кісток льоховою сирістю.
Йшли довго, важко дихаючи, ковзаючись ногами по вогкій землі. Завернули за один вигин, минули й інший, і здавалося: кінця-краю не буде оцьому ярові — вестиме все глибше й глибше, аж до самісінького пекла.
Та ось старий зупинився, глухо мовив:
— Тут. — Понишпорив попід кущами, пригинаючись майже до землі, нанюхав невелику стежку, подерся вгору. Сини втомлено посунули за ним.
Вузенька стежка довго водила їх терновинням, плутала то вгору, то вниз, аж поки вивела на маленький п’ятачок, вільний від кущів.
— Слава богу, прийшли! — перехрестився старий і весело сказав до синів: — Отут, хлопці, будемо й жити!
Петро та Микола, горблячись під великими торбами, недовірливо оглянулись: довкола тільки чорніли кущі.
— Що, не видно? — засміявся задоволено Гайдук. — Тут і вдень нічого не побачите, не те що зараз… Осьдечки наша хата! — та й ткнув прямо перед собою.
Але й тепер нічого не побачили хлопці,— довкола ще не розсіялася темрява. Петро ступив був уперед, але старий його спинив:
— Почекай, сину, дай мені першому пройти, — та, нахилившись, наче пірнув у землю — проліз до чорного отвору землянки.
Затхле, прокисле повітря вдарило йому в обличчя і ще якийсь різкий, тривожний сморід. Гайдук ще не встиг зрозуміти, що це так смердить, як у темряві почулося шамотіння, прямо перед ним блимнули зелені люті вогники, важке чорне тіло з розгону вдарило в груди, перескочило через нього, тернувши по обличчі жорсткою смердючою шерстю. «Вовк!» — обмер Гайдук, покриваючись потом. В землянці знову щось зашамотіло, і Гайдук, дико крикнувши: «Вовк!», — перевернувся із спини на черево, скочив на ноги й руки, на всіх чотирьох вилетів геть із землянки, ввібравши голову в плечі.
Саме це й врятувало старого, бо Петро, прогавивши першого вовка, вже стояв, широко розставивши ноги та піднявши догори важкий сучкуватий ціпок. І тільки виткнувся кудлатою тінню Гайдук, син так уперіщив кийком свого рідного татка, що той тільки векнув, посунувся обличчям у мокру траву та й затих, хоч шкіру з нього здирай!
— Щоб же ти, сину, отак снопи молотив! — стогнав Гайдук, опритомнівши. Сини вже роздягнули батька, прикладали мокру хустину до спини, вподовж якої кривавою гадюкою набрякав синячище.