Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Ви колись мені показували, де жив той Букетник, — згадала я.
— Ти маєш на увазі Вацека?
— Ви ще казали, що він збирав трави.
— Їхню хату знесли першою. Вона завжди пахла травами, — сказав пан Бертак і дивився задумано поперед себе. — Тільки Вацек був буркотун, люди його боялися або вважали дурнем. Але твій дід із ним приятелював.
— Він лікував людей?
— Вацек знався на хворобах, дівчинко! У нього вдома були лікарські книги, і він постійно сварився з лікарем, який тоді приїжджав до них у село. Сварився й зі священиком…
— Чому?
— Не хотів ходити до церкви. Казав, що вірить в Ісуса, але не в церкву.
— А ви знаєте, де він тепер живе?
— Він отримав квартиру в місті, але, наскільки знаю, він врешті поїхав до брата в Уєзд.
Я озирнулася, коли вже йшла. Особливо гарне затишшя. Біловолосий старий під деревом, усипаним грушками.
Я пішла лукою, біля помосту, пройшла краєм лісу й повернулася з іншого боку до села. Уже здалеку побачила дві постаті біля воріт нашої хати. Приклала бінокль до очей. Це були батьки. Тато в легкому піджаку й мама в костюмі, який вона вдягала дуже рідко. У мені щось завмерло. Щось сталося з Гонзою, відразу спало на думку. Я заповзялася бігти й махати їм здаля, бо вони вже збиралися йти.
Коли ми сиділи на кухні, я вже була спокійною. Мама мені розповідала, що їх привіз знайомий і за годинку забере. Тато роззирався й поки що не сказав жодного слова. Це були його перші відвідини. Я показала йому двір і провела по хаті. Коли мама завершила розповідати, він звернувся до мене зі своїм суворим виразом.
— Ти не працюєш?
— Поки що лишилася вдома…
— Уже почався навчальний рік, я гадав, що ти хоча б десь почнеш учителювати.
— У мене тут багато хатньої роботи, тату, а ще я перекладаю з німецької…
— Ми відправили тебе вчитися, щоб ти цілими днями сиділа в цій старезній хаті?
Тато підвівся й посунувся до дверей. Він не слухав, що я йому кажу. Вийшов надвір, мама у дверях всунула мені в руки пакет. Ми на хвильку обійнялися, бо тато був уже біля воріт.
— У вас іще є час, — загукала я до нього.
— Ми підемо йому назустріч до закруту, — сказав батько й повернувся до мами.
На мене вже не дивився.
— Ви не почекаєте Петра? Він би відвіз вас додому.
Я стояла перед хатою, тримаючи в руках пакетик.
Кілька шматків бабки у фользі.
Восени до нас припинила їздити пошта. Що від грудня до нас перестане їздити поштова автівка, я дізналася від поштарки. Офіційно село не існує, тож пошта буде приходити тільки на адресу поштамту в Тині.
Одного ранку ми з паном Тушлом вигадували лист на адресу поштового відомства, але потім я зненацька підвелася, витягнула аркуш із машинки й зім’яла його.
— Потрібно інакше, пане Тушле, — сказала я, у голові вже був план.
Наступного ранку я мала до поштарки прохання з аргументами. Вона ствердно хитнула головою, водій теж. Потім я відразу побігла до хати номер вісім, лише у футболці й капцях, які взула на порозі.
— Вона спробує домовитися з керівником пошти, щоб автівка зупинялася на закруті біля зупинки автобуса, а я забиратиму пошту для всіх і розноситиму її по селу.
Пан Тушл запросив мене на суп. Каструля була вже на плиті, вода кипіла. Із вікна його кухні виднілися блискучі стовбури яблунь, а за ними, ніби віддалені куліси, силуети охолоджувальних веж електростанції. Вони нагадували пісочний годинник. Я подумала про те, скільки нам відрахували часу, і зрозуміла, що ми тут лишилися, як купка безнадійних потерпілих.
— Іноді я здаюся собі дурепою, бо взагалі сюди переїхала.
Пан Тушл мовчав. Ми їли суп, одне навпроти одного за столом, скатертина чиста й випрасувана, на стіні картина в рамці, замок Глубока, вишитий кольоровою бавовною по надрукованому малюнкові, робота покійної пані Тушлової. Підлога в кухні чиста, завіси білі. Потім на прибраний стіл він приніс хроніку. Я гортала її спереду назад, поки не дісталася до записів його попередника. Я натрапила на перелік сімнадцяти місцевих чоловіків, що воювали в Першій світовій війні. Шестеро з них не повернулися.
— Троє чоловіків із села воювали в 91 полку, — сказала я, — там, де і Ярослав Гашек.
— Так-от старий Петрасек, батько Марії Згоркової, що живе навпроти вас, був із Гашеком знайомий.
— Справді? — здивувалася я. — Що він про нього казав?
— Я вже не пам’ятаю, Ганко, я був хлопчиком, коли Петрасек помер. Він повернувся з війни десь аж у двадцятому році. Повертався через Росію, як і багато інших чехів. Пережив окопи й тиф, здоров’я було зламане. Про війну говорив без охоти. Але запитай якось у Марії.