Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Сиділи в напівоблаштованій панельній квартирі, я впізнала маленький дерев’яний комод із трьома шухлядами, бачила його ще в їхній старій хаті, Анні він дістався від прабабусі. Вона ніби знала, про що думаю, коли я проводила поглядом по старих відомих предметах із минулого, по лампі, що стояла в неї біля ліжка, по картинці коня на пасовищі в рамці.
— Уже почали набирати сховище, вода підходить аж…
— Я туди не поїду, — перебила я її, — ніколи цього не побачу.
Мене це трохи роздратувало, перебило мою ейфорію після передвиборчої зустрічі, після цього чудового вечора. У наше село біля Влтави, де ми все залишили, я більше ніколи не повернуся. Хочу полишити його в пам’яті таким, яким воно було, із рікою в її руслі, із хатою дядька Венци, із сараєм, просякнутим олією, із собачою будкою й кольоровими вуликами в садку.
Хлопці встали, щоб іти, біля Палацового ресторану ми мали ще забрати людей із села, які приїхали з нами. Мені не хотілося, я почувалася втомленою після цього бурхливого дня.
— Залишайся до ранку, — сказала Анна, і мені це здалося добрим.
Ми помахали з балкона Петрові й панові Тушлу. Коли вони зникли, Анна нахилилася в темряву й показала на освітлені вікна сусідньої панельки.
— Квартира пана Тушла там, на п’ятому поверсі. Донька приходить туди провітрювати, але там узагалі нічого немає.
— А як твої батьки й дідусь?
— Та ж сама панелька, четвертий поверх.
У їхніх вікнах уже не світилося.
— Дідусеві погано. Майже не виходить. Відтоді, як ми переїхали, почувається гірше. Учора сказав забрати з банку всі свої гроші. Аби мати на похорон, а решту віддасть мені на автівку. Такі розмови він веде вже майже рік.
Анна принесла мені до ванної свою випрасувану піжаму й позичила зубну щітку. Усе пахло пластмасою й було геть новим. Анні завжди залежало на порядку, дзеркало блищало, а на підлозі перед ванною лежав килимок.
— Я звикну тут, — сказала вона.
Двокімнатна квартира була малою, тож зовсім не вадило, що вона була майже порожньою. Анна провела мене до спальні. Біля стіни стояло широке ліжко зі смерекового дерева, на ньому — легке покривало й безліч кольорових подушечок.
— Я заходилася облаштовувати квартиру від спальні, — посміхнулася вона. — За цей аеродром віддала всі гроші, це було в них найдорожче ліжко. На нічні столики вже не лишилося.
У кутках кімнати стояли великі картонні коробки, в яких — повно білизни й одягу, на ручці вікна висів на вішалці темний костюм для роботи. На підлозі біля ліжка був магнітофон з однією, зовсім новою касетою. Ерос Рамазотті. Ми вляглися, і музика тихенько грала, милозвучна італійська, крізь фіранку трохи просвічувалися вогні району.
— Я не шкодую, що вже не з Хозе. Узагалі. Його було забагато.
— Усі ці роки я дивувалася, що ти з ним.
— Я починаю нове життя, Гано. І не хочу озиратися назад. Якби нам не знесли хату, можливо, у нас із Хозе вже було б двоє спадкоємців і я б чекала на нього біля паркану, як він увечері повертатиметься з пивниці…
Я вважала, що засну як мертва, але в голові крутилися тисячі думок. Чужий запах нової квартири й біла стеля наді мною постійно змушували зосереджуватися. Я чула, як дихала Анна, думка раптово йшла вперед або поверталася задалеко назад.
— Мені часом дуже не вистачає Оліни, — прошепотіла я й зачекала, чи Анна ще відповість, чи вона вже спить.
Вона нічого не відповіла, але я відчула її долоню на своїй руці. Потім мене швидко здолав сон, коли дограла касета, я вже не пам’ятала.
Серпневий ранок був не особливо вдалим, я стояла перед концертним залом Отакара Єреміаша в Будєйовіце. У довгій сукні під парасолею, яку наді мною тримав Петр. Трохи далі під іншою парасолею тупцювали батьки. На татові був темно-сірий костюм, я бачила його в ньому лише одного разу, на похороні бабусі. На мамі — гранатовий костюм, він їй дуже личив. Навколо — однокурсники й однокурсниці. Усі махали й перегукувалися.