Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Дощового ранку на закруті біля головної дороги я чекала на Анну. Над асфальтом віяв холодний вітер, із руками в кишенях я ходила туди-сюди й дивилася на свої випрані джинси. Вони вже були старезними, усі в латках. Нарешті показалася автівка Анни. Я сіла до неї, усередині було приємне тепло. Вона перепросила, бо затрималася на роботі.
Дорога до Уєзда тривала менше двадцяти хвилин. На площі з малою кам’яною дзвіницею ми запитали, в якій хаті живуть Вацеки. Якийсь час ми з Анною просто стояли, спершись на її автівку. Вона не хотіла йти зі мною, а я раптово ніяк не могла наважитися. Ноги в притоптаних кросівках у мене мерзли.
Від закруту доносився все сильніший гуркіт мотора й раптом на площі показався пікап кольору хакі. Стара армійська модель-коробка V3S, у кабіні повно мисливців у капелюхах і зелених мисливських плащах. На боці пікапа за ноги було прив’язано мертву сарну, її вивернута голова звисала донизу. Із даху цієї коричневої коробки на колесах врізнобіч звішувалися застрелені фазани й зайці. Авто з трофеями об’їхало площу й зупинилося біля однієї з хат. Вийшов хтось із мисливців, тримаючи мисливську рушницю через плече на ремені. Автівка знову поїхала й зникла за закрутом. Від неї в повітрі лишилися тільки курява й запах спаленої нафти. Уся сцена тривала менше двох хвилин. У мене все стислося всередині.
— То йди вже, — підштовхнула мене Анна.
Я натисла обома руками на ворота й увійшла до двору. Посеред гною, біля хлівів, стояв старий побитий трактор. Навпроти у дверях показався зігнутий пан, на голові в нього була шапка з помпоном, але картату сорочку він розстебнув і підгорнув у неї рукави, наче була літня спека. На привітання не відповів. Вислухав мене й дивився підозріло з-під насупленого чола.
— Брат не приймає, — сказав він і поглянув у напрямку вікна в тильній частині дому.
Там були ще одні двері. Я сказала йому, хто я й звідки приїхала, і вмовила, щоб він передав братові вітання від пана Бертака. Він увійшов у ті другі двері й незабаром знову вийшов. Лише кивнув головою й пішов у своїх справах.
Я зачинила за собою двері. Запах гною й хліву зник. Низенька кімнатка дихнула на мене запахом трав. Усередині було тьмяно.
— Доброго вечора, — привіталася я зі старцем із білим волоссям і зморшкуватим високим чолом.
У нього був великий ніс і пронизливі очі.
— Лише зараз побачимо, чи буде він добрим, — відповів хрипким голосом.
Сидів на ліжку, накритому темно-синім покривалом. Я роззиралася в малій кімнатці з нічним столиком і одним стільцем, на якому стояла біла порцелянова чашка, накрита тарілкою. У кутку була полиця з книжками, на ній — кілька товстих зшитків. І поруч із цими старими подертими корінцями книг на поличці стояли також склянки й ткані мішечки із сушеними травами. Він швидко мене оглянув, а потім дивився кудись у куток. На побілених стінах висіло два образи. Це не були церковні ікони, які мала бабуся в спальні. Вони здавалися сучаснішими, жодних німбів, лише два кольорові портрети.
— Ісус і Богоматір, — промовив він раптово серед тиші. — У мене не знайдеш жодних розп’ять.
Якийсь час він за мною стежив, поки я роздивлялась скромну кімнатку.
— Я вдячний братові за те, що взяв мене до себе, що я не помиратиму в місті в панельці.
Я ствердно кивнула. Він знову дивився повз мене, однак я ніби відчувала на собі його погляд. Коли нарешті поворушилася, глипнув на мене, узяв зі стільця чашку й запропонував мені присісти.
— То ти наймолодша з Томашеків? У молодості я знав твого діда.
— А мого тата теж пам’ятаєте? — прошепотіла я.
— Аякже. Коли він був маленький, я гойдав його на руках.
— Тато мені ніколи не розповідав про це.
— Я пам’ятаю, як Томашеки лишали землю. Люди в селі їх боялися, дехто навіть хотів цього. Ніхто й не підозрював, що за тридцять років знесуть хати всім.
Я сиділа навпроти нього на стільці. Руками він сперся на край ліжка й дивився вниз на свої ноги в капцях. Я не наважувалася видати жодного звуку, дивилася на його худі руки й набряклі вени.
— То ти хочеш дитину, а та друга, навпаки, її позбулася.
Я здивовано глипнула на нього.