Риб’яча кров

Я слідкувала за ним із порога і, не вірячи, крутила головою.

— Спробуй. Це «фаворит», знаєш, які це були чудові велосипеди? Його купив мені тато на дванадцять років.

Він підкотив велосипед аж до мене. Ручки були замотані приємною синьою тканиною. Велик блищав у променях сонця, що вже сідало.

— Опусти мені сидіння, я не дістану до землі.

Він вийняв із сумки під сідлом плаский ключ. Я спробувала висоту сидіння. Обережно сіла, об’їхала двір і виїхала за ворота.

— Ти на ньому дуже сексі, — почула позаду себе.

Холодний вітер в обличчя проникав під шкіру і морозив горло. Я крутила під невеличку гірку навколо хат, об’їхала площу, помахала старій пані Згорковій за парканом і вільно з’їхала назад до воріт.

Полум’я свічки майже не рухалося, навколо нього був світлий німб, а повсюди темрява, що закривала нас у просторі між темним чолом ліжка й блідим сяйвом вапняної стелі. Я дозволила Петрові повільно знімати з мене одяг і білизну, як йому це подобалося. Він закрив мене своїми руками, я його злегка вкусила в дуже плече й піддалася його вазі, від вологого волосся йшов запах березового шампуню, я стисла пальці на його шкірі на поясі. Я піддалася на повільне вигойдування, старе сільське ліжко було ніби на хвилях, як рибальський човен, що хитається на прив’язі, це пришвидшувалося, мені бракувало повітря, а Петр не зупинявся. Тільки коли я солодко вигнулася й зовсім розслабилася в білих перинах, віддихуючись, він повернувся до мене на матраці, гладив мене й ніжно брав поміж пальці мої соски. Я нахилилася до його губів і ще кілька разів поцілувала його в заплющені повіки.

Ми ніби відчували, що за вікном падає сніг. Петр встав і відчинив вікно, стояв голий біля парапету, а за ним на темному тлі кружляли білі сніжинки. Перший сніг. Він швидко знову зачинив і заліз під ковдру. Завжди о десятій вечора він хотів щось поїсти й тепер скімлив, що хоче їсти в ліжку, але я не дозволила. Прийшла до нього на кухню, загорнута в картатий плед. Він їв суп ложкою просто з каструльки й заїдав хлібом.

— Коли ми одружимося?

— Мені не потрібен для цього папірець, казав тобі вже це сто разів.

— Тобто цей аркушик тобі заважає?

— Так, цей ідіотський папірець.

— То ми його спалимо.

Він поглянув на мене, на мою вимушену посмішку. Я уявила собі ворота з кольоровими стрічками навколо, духовий оркестр, що грає польку, яку ми терпіти не могли, і пана Тушла, що ввечері після обряду робить запис про весілля в селі. Останні роки він записував лише смерті й переїзди.

— Чуєш? Відразу, як приїдемо після весільної церемонії, укинемо той папірець у піч.

— Ти серйозно?

— Я не хочу, щоб у нашої дитини були батьки, кожен із яких має інше прізвище.

Я помила в умивальнику каструльку й лишила Петра сидіти на кухні. У капцях, замотана в плед, я дійшла до кімнати з колискою й іграшками, відчинила трохи двері й ненадовго увімкнула там світло. Нічого не змінилося. Я лише регулярно витирала там пил і провітрювала. Тихенько зачинила. Коли повернулася до спальні, Петр уже голосно сопів, накрившись аж до підборіддя.