Риб’яча кров

Від тихого зосередженого слухання нас із Анною відірвав звук мотора з двору. Повернувся Петр. Було близько дев’ятої вечора. Ми сиділи навколо столу на кухні, від розігрітої пічки йшло тепло. Що він повертається переможцем, я зрозуміла з його обличчя відразу, щойно увійшов. Він світився від задоволення. Із задньої кишені штанів вийняв згорток банкнот. Двадцять тисяч крон. Швидко запхав у себе гуляш із хлібом і розповідав про свої плани. Продасть малу автівку, і вже знайшов із батьком пікап. На підприємстві завершить працювати до кінця місяця, уже оформлює себе як підприємця й має перші замовлення.

Ми випили з ним за успіх у роботі, і пан Тушл радів, що знову відроджуються малі підприємці. Пан Тушл знову заходився розповідати про село, в якій хаті чим займалися раніше, в якій було скільки худоби, і скільки поля було в кожного господаря. Потім ми всі замовкли, можливо, кожен думав про те ж саме, що і я. Дві хати в селі вже прибрано, без дахів, і тепер вирішується все. Надворі сохне довжелезний транспарант, і ми не знаємо, чи за рік із цієї стіни не лишиться тільки купка цегли посеред бур’янів.

— Чому це так, пане Тушле, що сьогодні село, яке було тут століттями, може просто так зникнути? Чому люди не захищають його?

— Це не раптом, Гано, — в очах пана Тушла була втома. — Я стежу за цим багато років. Ще після війни наше село було незалежним. Тут було кілька землевласників, у яких були великі маєтки, у людей було молоко від своїх корів, тут були ремесла, коваль, шинок.

— І що ж сталося?