Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Я підняла голову. Просто переді мною був дерев’яний майданчик — настил риштовань, а далі темніла глибока ніша віконного отвору. Якщо я зумію туди видертися, він послужить непоганим притулком. Ніша досить глибока, я можу там сісти й навіть прилягти. Ні вогонь, ані переслідувачі мене не дістануть.
З надзвичайною обережністю я почала підйом. Напевне, вигляд вагітної жінки, що здирається вгору будівельними риштованнями, комусь може здатися кумедним. Але мені зараз було не до того, щоб думати про це. Риштовання складалися з брусів, загнаних у спеціальні отвори в стіні, які виступали звідти футів на шість. До цих брусів були прив’язані мотузками міцні тички, покладені впоперек. Я ставала ногою на тичку, підтягувалася, впиралась коліном у наступну й знову підтягувалася.
Я майже добралася до верхнього настилу, коли вибухнув гострий біль у низу живота. Мені насилу вдалося стримати готовий вирватися крик.
О небо, тільки не це! Я перевела подих і, коли біль трохи відпустив, заповзла на настил. Тепер залишалося тільки перебратися в нішу вікна.
Коли я виявилась там, перш за все зазирнула в темне нутро вежі. Порожнеча. Набагато нижче за мій отвір виднілися вмуровані в товщу стіни сходи, що обвивали вежу зсередини. Але до них мені ніколи не дістатися.
Тільки тепер я відчула, що мої спідниці мокрі, а по ногах струменіє тепла рідина. Я розгубилася, й раптом зрозуміла, що сталось. Відійшли води!
Пречиста Діво, невже зараз? Тут?
Ковтаючи сльози та борючись із риданням, я не відразу помітила, як посвітлішало навкруги. Церква Святого Дунстана палахкотіла, дим відносило вітром убік, і жадібні язики полум’я з тріском проривалися крізь покрівлю. У світлі пожежі я з жахом побачила внизу Бертраду й поруч із нею — Гуго. Він протирав очі й надривно кашляв.
І все це означало, що отця Мартіна більше немає.
Ніколи ще я не виявлялася в настільки безвихідному становищі. Мої вороги внизу, я сама між небом і землею, а моя дитина вирішила, що настав час з’явитися на цей світ. Дивовижно!
Я вперлася ногами в протилежну стіну віконної ніші, розуміючи, що, хочу я цього чи не хочу, — зараз доведеться народжувати. Я гладила живіт, щось безтямно шепотіла, заспокоюючи дитя та благаючи його побути в мені ще хоч трішечки…
Із болісної відчуженості мене вивів дзвінкий, немовби мідь, голос Бертради:
— Що б ти не казав — я не піду звідси! Що з того, що в церкві її не виявилося! Вона ховається десь тут, і я не дозволю цій тварюці знову торжествувати!
Я принишкла й обережно глянула вниз.
Гуго тримав графиню під руку, ніби збираючись вести геть, до мене долітали уривки його вмовлянь. Він говорив про те, що заграва пожежі приверне увагу і їх можуть застати тут. Третій убивця, боязко озираючись, тупцював поруч. Було схоже, що будь-якої миті він готовий кинутися навтьоки.
У мій бік потягло ядушливим димом. Я затулила обличчя краєм каптура, очі почали сльозитися. Скільки я зможу протриматись? Господи, нехай ті, що внизу, підуть. Нехай хоч це мені не загрожує. Я майже збожеволіла від страху й розпачу, і єдине, що усвідомлювала чітко, — я втрачаю дитину.
Мені здавалося, що я готова до всього. Але новий напад різючого болю вибухнув настільки раптово, що я не стрималася й скрикнула й відразу затисла долонею рота. Я завмерла, охоплена жахом, але коли знову глянула вниз, побачила — всі вони пильно дивилися на мене. Дим віднесло вітром убік, і мене було добре видно у віконній ніші, осяяній полум’ям.
Знизу долинув злісний регіт Бертради.
— Хіба я не казала! Чуття мене не підвело!
Наступної миті вона метнулася вперед. Гуго спробував її втримати, але графиня вирвалася й почала дертися на риштовання. У неї це виходило легко — дивлячись униз, я бачила, як швидко вона долає ярус за ярусом. Вона здавалася позбавленою плоті й ваги — ніби злий дух чи отруйний павук. Лише на мить, коли Бертраду заволокло димом, я втратила її з поля зору. Коли ж знову подув вітер, я виявила, що вона оступилася й зависла на руках.
Нічого в житті я не бажала так полум’яно, як того, щоб графиня зірвалася й упала. Вся сила моєї ненависті до цієї жінки втілилася в це бажання.
Гуго щось відчайдушно кричав, полум’я палахкотало зовсім поруч, грізно гуло й дихало на мене пеклом. Раптом я виявила, що Гуго і його поплічник біжать геть, але що це може означати, вже не могла зрозуміти. Я стогнала від божевільного болю, що ринув на мене, розпинаючи, ламаючи все тіло. Моя дитина була налякана, вона металася й не могла знайти шляху назовні, вона гинула… А винна у всьому була чорна жінка-павук, що підбиралася дедалі ближче.