Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Мої очі настільки звикли до темряви, що коли вийшла з лісу, відразу розрізнила обриси дзвіниці й очеретяну покрівлю старої церкви, що темніла поруч. А чи не там підстерігають мене вороги? Однак дитина підганяла мене і я рушила вперед. «Звершиться воля Божа», — я час від часу хрестилася.
Ніколи досі я не помічала, наскільки яскравим може бути світло місяця. Але тепер, поки я перетинала відкритий простір між лісом і церквою Святого Дунстана, мені здавалося, що мене видно за десятки миль. Тому я відсапалася лише тоді, коли змогла сховатися за стосами колод, складених на будівельному майданчику. Дзвіниця Саймона чорніла зовсім близько, схожа на поставлений вертикально кістяк корабля в павутинні будівельних риштовань. Бідолаха Саймон вважав її прекрасною, але на мене ця споруда нагонила страх — довгасті отвори вікон верхнього ярусу здавалися порожніми очницями, що стежать за кожним моїм рухом. Стара дерев’яна церква здавалася звичною і затишною. Вона стояла майже впритул до дзвіниці, й мені знадобилося б зовсім небагато часу, щоб пробратися до неї. Але я барилася, прислухаючись. Глибока тиша. Дощані хатинки, де зберігалися інструменти, стояли замкнені звідтоді, як працівники покинули будівництво на зиму. Але отець Мартін повинен бути тут. З того місця, де я стояла, я бачила відчинені двері церкви й навіть розрізняла кволе світло всередині. Й це було дивно. За дім священикові слугувала невеличка прибудова обіч церкви, а сама церква зазвичай защіпалася на ніч. Чому ж зараз її двері відчинено? Напевне ж там не запізнілі парафіяни — я б розчула гул голосів, які підносять молитву, якби це було так. Я пригадала: сюди збирався привезти мене Саймон. Чи значить це, що з самого початку мої вороги обрали стару церкву Святого Дунстана за місце збору?
Але це були тільки здогади, й нерозумно було відступати, піддаватися страху. Тому я обійшла дзвіницю, наблизилася до відчинених дверей і обережно зазирнула всередину.
У церкві горів смолоскип. Його полум’я металося, кидаючи навколо нерівні червонясті відблиски. І в цих відблисках я побачила, що біля вівтаря лежить розпростерте людське тіло. Коли ж людина поворухнулася, намагаючись підвестися, я впізнала отця Мартіна.
Я кинулася до нього й побачила, що його руки й ноги зв’язані волосяними путами, а в роті покляп. Коли ж я вийняла його, священик захрипів пересохлою гортанню й важко захекався. Відсапався й нарешті вимовив:
— Жива! Слава Святому Дунстану!
Поки я вовтузилася з путами, отець Мартін, задихаючись і кашляючи, повідав мені, що в його церкву на заході прибули графиня Бертрада, Гуго Бігод і ще троє найманців. Графиня помітила священика й відразу звеліла його умертвити, але Гуго і його люди побоялися позбавити життя священнослужителя й просто зв’язали його. Поки лиходії чекали тут сутінок, із їхніх розмов священик зрозумів задум цих п’ятьох і взявся молити святого Дунстана, щоб хто-небудь із парафіян з’явився на службу й він зміг би звільнитися та попередити мене. Але в день Святої Хільди фенлендці воліють відвідувати врочисте богослужіння в обителі цієї праведниці.
Коли мені вдалося визволити його від пут, отець Мартін глухо застогнав, розтираючи затерплі руки й ноги. Кілька хвилин не міг поворухнути ними, і на його обличчі читалося страждання.
Нарешті він відсапався.
— Краще, що зараз можна зробити, дитя моє, — це забратися звідси якнайшвидше. У заростях біля плеса є човник, і я відвезу тебе в Тауер Вейк. Бідна дівчинко, та ти геть-чисто з лиця спала!
Я й справді почувалася препогано. Але вже те, що поруч зі мною була жива людина, вселяло бадьорість. Отця Мартіна я знала з дитинства, він завжди піклувався про мене й був добрим другом.
Але, видно, моїм випробуванням ще не настав кінець. Отець Мартін, ступнув до дверей і раптом позадкував:
— Святий Дунстане, заступися!
Вони наближалися, і я знову розрізнила голоси Гуго й Бертради.
Священик негайно замкнув двері храму й засунув засув.
— Це затримає їх, але навряд чи надовго. А поки… Дитя моє, я відволічу негідників, а ти зійди на башточку старої дзвіниці та удар у дзвін. Я давно не користувався ним, але якщо голос дзвону полине над фенами, люди за багато миль в околиці почують його та поквапляться сюди.