«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Єфрейтором, а що?
— Ви чули? Ви чули, Маргарито Ізотівно? Історія повторюється! Я що казав — майбутній Наполеон! Прийшов, побачив, переміг...
— Зосі не переможе...
— Ви про що? — Грак зробив вигляд, що нічого не розуміє.
Ніхто йому на це відповісти не встиг. У проймі дверей, десь аж під стелею, з'явилася голова Зосі, тоді тулуб, а вже потім ноги. Грак кинувся до неї і тільки на такій відстані раптом відчув, що він біля підніжжя Говерли.
«Європейська жінка»,— ледь не вихопилося у Сідалковського.
— Зосю, присядьте, будь ласка,— лагідно і ніжно промовив Грак.
Так говорити міг тільки він, і Сідалковський зрозумів, що у Грака чотири голоси: одним він розмовляв з ним, Сідалковським, другим — з Ковбиком, третім — із Зосею, четвертим — з Маргаритою Ізотівною. І всі голоси були різні — саме такі, що найбільше імпонували тому, до кого він у ту мить звертався. П'ятий голос Грак, певне, беріг для підлеглих, але підлеглих у нього поки що не було, і тому той голос у нього ще не прорізувався. Зося покірно присіла, Грак наблизився до неї навшпиньках. Дульченко пронизала його гіпнопоглядом.
— Зосю,— він це слово так вимовив, що навіть Сідалковський відчув: спина вкрилася гусячою шкірою.— Дозвольте, я вам щось на вушко скажу...
Грак видовжився і наблизився до рожевого вушка Зосі. Йому в ніс ударили духи «А може?» і ледь не звалили з ніг, але він мужньо вистояв. «Духи польські,— визначив безпомилково Грак.— У неї все польське: і духи, і очі, і носик, і навіть ім'я». Він їй щось шепнув. Зося пирснула першою пригорщею сміху. Грак цмокнув її у кінчик рожевого вушка. Зося хотіла розсердитися, але тільки хотіла.
«Сніг почав танути. Граки прилетіли»,— подумав, дивлячись на них, Сідалковський. Та несподівано вдарили приморозки. З боку Дульченко повіяло холодом. Сідалковський зіщулився, боячись прихопити пневмонію. Грак підібгав крильця і несподівано защебетав голосом птиці, назви якої Сідалковський не знав навіть по-латині.
— Тьотя Маруся, тьотя Маруся,— підстрибував Грак на місці.
«Чого не зробиш ради шпаківні,— міркував Сідалковський.— Грак почав витьохкувати».
— Я вам не тьотя Маруся, і взагалі — не тьотя й не сестра. Мене звати Маргарита Ізотівна,— голос ішов ніби з дна льоху тресту їдалень і ресторанів.
— Але, Маргарито Ізотівно,— Грак наближався до неї курячими кроками.
Дульченко зреагувала на його наближення і відступила на крок. Підійшла до сейфа і взяла для чогось чорнильницю, яка ще зовсім недавно носила свій порядковий номер — другий.
— Грак, не підходьте. Я вам не Зося. Це може погано скінчитися...
— Ну, що ви, Маргарито Ізотівно, що ви? — лащився Грак.
Складалося враження, ніби він підповзає до жінки на животі. У ці хвилини Євмен на когось скидався, але на кого саме, Сідалковський визначити не міг.
— Ну, що ви, Маргарито Ізотівно, ви ж така мила і добра жінка! — У Грака з'явився ще якийсь голос, заколисуючий.
Сідалковський і цього разу втратив усяку орієнтацію. Можливо, саме таким підсолодженим голосом сирени кликали до себе Одіссея. Але Євграф не був того певний, бо ніколи голосу сирен не чув.
— Я тільки вам щось на вушко,— стелився по землі хмелем Грак.— Тільки на вушко...
«Бути великій битві,—подумав Сідалковський. — Сім днів, сім ночей падатимуть з неба стріли. Шоломи тріскатимуться, як перестиглі кавуни на баштані». Та він помилився. Раптом до його вух долинув сміх Маргарити Дульченко.
— Зійшли сніги з гори Кіліманджаро,— розвів руками Сідалковський.
— Та невже? — запитала Маргарита Ізотівна, дивлячись на Грака такими очима, як Колумб на нововідкритий материк.— Я вам принесу ще не такі...
— Метаморфози! — дивувався Сідалковський.
Маргарита Ізотівна неначе переродилася. Вона виявилася напрочуд доброю і симпатичною жінкою, чого він за нею раніше не помічав, так щиро й голосно сміялася — тепер уже з дотепів Грака,— що сльози лились на підлогу. Сідалковський не міг зрозуміти, плаче вона чи сміється.
— Період пізнього Відродження,— мовив Сідалковський. — Ну й Грак, ну й кадра!— згадав він слова Стратона Стратоновича.
Навіть Карло Іванович Бубон приплив до приймальні, аби глянути, що тут трапилося.
— Я так і думав! Нема чого робити людям,— пробурчав Бубон і поплив далі.
Маргарита Ізотівна, як дівчисько, показала йому язика.
— Альпи наші. За вами майбутнє, Грак,— вийшовши в коридор, потис йому руку Сідалковський.— Модерніст вам не конкурент, хоч віднині ви його ворог «номер один». Останнє слово за генералом. Попереду одинадцятий подвиг Геракла. Темне й загадкове царство Аїда...