МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН

-Нічого собі. Це точно класичний переляк. Йти можеш?

-Мабуть. Допоможіть піднятися...

-Давно казав - говори мені "ти". Воно простіше, особливо після сьогоднішньої близькості.

Оксана міцно вчепилася в його простягнуту руку, незграбно підвелася, обдивилася себе з усіх боків, обсмикнула одяг.

-Значить, будеш "ти". Олег. Ти врятував мене.

-Знаю. Щось тебе на умняк, подруго, починає пробивати. Голову не пошкодила? А то мамі краще не показуватися.

-Ми зараз додому?

Додому. Поки вони тут сидять і на "ти" переходять, Жигуну вже про все доповіли, і тепер його люди стежать за будинком Людмили особливо старанно. Може навіть погрожують їй по телефону, обіцяють прибити разом з донькою у найближчі сорок вісім годин. А то й ламаються в двері... Хоча навряд, там пенсіонери при вході заважатимуть, не тюкати ж відставників по маківці, наживати собі зайвих проблем. Людмила доросла розумна жінка, цілком здатна визвати міліцію. Зрозуміє - з Оксаною несподівано стало все гаразд, раз вороги заметушилися. Та додому таки ранувато.

-До мене додому.

-Хто там ще крім тебе?

-Іноді заходять таргани. Ми попередимо маму, неодмінно попередимо.

-А з нею... ну, все добре буде?

-Раз ти на волі, її ніхто не зачепить, - Олегові самому хотілося в це вірити.

-Ми далеко? Взагалі, в якому ми місті чи місці? Ой! О-ой! - несподівано навіть для себе Оксана раптом схопилася за живіт, спромоглася лише відвернутися від Рибалки. Її скорчило і знудило просто під ноги. Запоздала реакція на шок від крові та смертей. А може... Чорт! Цілком може початися токсикоз... Справді, лиш цього не вистачало для повного щастя. Взагалі вищий пілотаж, аби вона просто тут, зараз, почала народжувати, а він, колишній мент Олег Рибалка, безстрашний рятівник молоденьких дівчаток, мужньо приймає роди. Народжується хлопчик, або ні - взагалі двійня, різностатева, їхній радісний життєствердний крик просто під фінальні титри. Тьфу, маразм та маячня! Аби хоч якось вплинути на ситуацію, Рибалка поплескав зігнути дівчину долонею по спині.

-Ну все, все, заспокойся. Ми вибралися, нормально.

Спазми далі мучили Оксанин шлунок, та весь його вміст уже вивергнувся їй під ноги, дівчина почала глибоко дихати, випросталася. У темряві Олег не міг роздивитися виразу її обличчя, голос був слабеньким та жалісним.

-Вибач... Щось таке... не знаю сама... Як ми... куди...

Ідея народилася в голові Карася блискавично. Витягнув телефон, увімкнув його, переконався, що тут зв`язок працює справно, набрав знайомий номер. Відгукнулися після шостого сигналу.

-Совість є?

-Не страшно. Лише без чогось там одинадцята.

-Я тебе добиваюся вже з сьомої. Тут, Олеже, новина для тебе - закачаєшся.

-Вітьок, не по телефону. Можеш приїхати просто зараз забрати нас?

-Вас скільки? - підозріло, але таки діловито поцікавився Вітька Малий. - І хто ви такі?