Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
– Що, Хомо, не впізнаєш?
– Пам’ять слабка стала, – кажу сумно. – Іноді забуваєш, чим вранці поснідав.
– Не впізнаєш мене, Дмитра Волосюка? – Й знову сльози сяйнули в очах. – Значить, що то роки зі мною накоїли! Та ще фронтові рани, Хомо, хай їм грець...
– Авжеж, Дмитре, – кажу, – роки нікого не милують, а війну й досі вихаркуємо грудьми.
– А клялися ж колись у дружбі по гроб жизні, клялись бути вірними фронтовому товаришуванню, бо хіба ще є десь міцніша дружба, ніж у солдатів-фронтовиків!
Забув, не згадаю цього Дмитра Волосюка. Може, й справді клялися колись у дружбі, й тепер ось виходить, наче я клятву зламав. І так обпекла провина, й такий сором узяв, що сльози стали мені клубком, а потім і з очей бризнули.
– Не плач, Хомо, – заспокоював Дмитро Волосюк, поклавши важку долоню на плече. – Війна-лиходійка винувата. Хіба вона тільки в цьому винувата? Добре, що живі зосталися ч тобою, а скільки ж бо наших побратимів головами наклали, в сирій землі тліють їхні кості. Добре, що ниньки черев багато літ здибалися з тобою! Давай же, друже, ще раз почоломкаємося, давай іще раз припаду до твоїх могутніх грудей!
Почоломкались, обнялись, як вірні побратими.
– А тепер, Хомо, веди додому, хвалися сім'єю та хазяйством. Пригадуєш, як ми з тобою в окопах мріяли про мирне життя? Як ти хотів по рідному яблунівському полю пройтися за чепігами плуга? Як хотів у землю, яку війна засівала снарядами та кулями, висіяти добірне зерно, щоб зросло стоколосом, щоб удався цар-урожай на славу?
А й справді, міркую, думалось про таке, гомоніли в роті про мирний труд. Це ж треба мати таку чіпку пам’ять, як у Дмитра Волосюка, щоб не забулося!
Подалися з бойовим побратимом до рідної жінки Мартохи. Тільки довідалась, якого бачить гостя перед собою, – на столі вмить де що і взялося: горілка така міцна, що від неї – тільки від її духу – можна було захмеліти на другому кутку Яблунівки; а ще перець, начинений м’ясом, а ще свинячі січеники, солоні баклажани, малосольні огірочки, терта на тертушці редька і синій, мов весняна фіалка, хрін. Мартоха ласочкою вилась довкола нас, припрохуючи вгощатись і частуватись, а нас і впрохувати не тра було, ми взялись до напоїв та наїдків, мов огонь до сухої соломи.
Я й сам неабиякий мастак випити й попоїсти, але такого мастака, як Дмитро Волосюк, мій міцно забутий і тепер наново віднайдений фронтовий побратим, іще бачити не доводилось. Горілка йому сама лилась у пельку, як вода в лотоки, а закуску він молотив, як молотарка снопи молотить. При цьому не переставав усміхатись на кутні й гомонів:
– А пам’ятаєш, Хомо, як ти на фронті журився за своєю Мартохою?
Ще б пак не пам’ятати, коли в сни приходила, в нічних мареннях марилась!
– А вона в тебе красуня, правду ти казав у перерві між боями.
Такі речі чуючи, Мартоха танула від утіхи, мов грудка масла на сонці, й щебетала:
– Який у нас, Хомо, ниньки славний гість! Пийте ж, дорогенький, та їжте. Хома багато розказував про вас усякої всячини.
Мій несподіваний фронтовий побратим, либонь, належав своїм рукам. Гандрабаті, в сув’яззі жил, схожі в стрімкому польоті на шулік, вони, мовби шуліки, брали ножа чи ложку, хапали кусень хліба чи шмат м'яса, налітали на повну чарку. Вони владарювали на столі, й гостеві, либонь, більше нічого не зоставалось, як покірно скорятись їм, як слухняно їсти, пити й пережовувати все те, що вони моторно лили, клали чи кидали до рота. Але ж, належачи рукам, мій фронтовий побратим іще, либонь, душею й тілом належав своєму ротові, який і на хвильку не затулявся, а плямкав, чавкав, сьорбав; і губи звивались, як дві моторні хазяєчки, яким багато клопоту, які з усім повинні впоратись, які аж упрівають, аж мліють, аж із ніг падають; і язик у роті скидався на похватного ціпа, який геть усе перемолотить, що покладеш на току: ячмінь – так ячмінь, будяки – так будяки, залізо – так залізо.
– Мартохо, якби ж то ви знали, як у перерві між боями Хома розхвалював ваше вміння варити, смажити, парити, солити й квасити. Знаєте, Мартохо, ваші пундики з маком снились мені по ночах, а що вже було казано про ваші вареники з вишнями та з сиром!
Ну й пам’ять у чоловіка, чудувався я потай, хоч, здається, ніколи в землянці чи на марші не хвалився своєю господинею. Але ж не вигадує, правду каже – і про пундики а маком, і про вареники з вишнями та з сиром!..