Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
– Як усе це потрапило до твоїх рук, Одарко?
Вона, заворожена висипаним на долівку скарбом, стояла навколішки, мало не молитовно склавши руки. А може, склала так, щоб у першу-ліпшу мить зуміти захистити своє добро від нападника-грабіжника? Здавалося, ось зараз опукою впаде на гроші, накриє своїм дорідним тілом, яке здатне всмоктати в себе це багатство так, як пісок засмоктує воду.
– У спадщину дісталось чи, може, випадком натрапила на тайник?
Дармограїха наче прокидалася зі сну – й не хотіла прокидатись. Туман хмільного зачудування поволі сповзав із її обличчя, оголюючи пустку очей, що зараз блимали скупістю, та знімаючи марево-машкару з губів, що наче знекровіли, стали пісні й зів’ялі.
– Які гроші, Хомо! – прошепотіла. – Яке багатство!
– Де ти бачиш багатство, Одарко?
– Ось, – простерла крила рук над висипаним із корчажок скарбом.
– Колись, Одарко, це збіжжя й справді було багатством, а тепер казна-що.
Дармограїха дивилась так, наче я силоміць одбирав скарби, наче грабував серед широкого шляху, наче без ножа різав. Очі її стьмяніли й спопеліли, мовби всотали стьмянілу й спопелілу мертву силу чужинецьких грошей, що кучугурками темного граду лежали на долівці.
– Пам’ятаєш, Хомо, як недавно в колгоспі рили котлован під фундамент для нової майстерні? Якось навпростець удосвіта, на ярмарок кваплюсь, аж глядь під ноги – розсипано грошви, наче снігу! Я на коліна, гребу руками, в корзину сиплю. Дай, думаю, в буртовисько загляну. І заглянула, й порилася залізякою в землі – і надибала, бо не могла не надибати, маю нюх на гроші... Видно, в старовину там купець жив чи упир якийсь заможний. Так довго скарб у землі пролежав, а тепер дістався мені. Скільки багатства!
– Отямся, Одарко, яке багатство? За ці гроші й сірників у лавці не купиш...
– Ой Хомо, не кажи! Багатство!.. Шовки, єдваби, сап'ян, смушок, худоба, ліс, пасовисько, земля... За ці гроші, чуєш, Хомо? Яка сила в них, яка влада могутня!
– Схаменись, Одарко! Яка сила, яка влада? Пропала їхня сила, як давно попропадали сап’ян і єдваби. Тепер їхнє місце в музеї, як і всьому життю минулому.
Одарка, мовби вуха воском залила на мої слова, а чи сатана їй тяму відняв, бо не чула, бо знову крила рук сторожко простирала над скарбом, добутим із корчажок.
– От якби я колись жила, а не тепер.
– То й що?
– Якби жила колись, тоді б уже ці гроші не пропали намарне. Тоді б уже я зуміла пустити їх в оборот, і майна всякого надбала б! – Печаль невимовна бриніла в голосі, печаль посікла їй дихання, печаль згорбила її постать.
У болісному благанні Дармограїха поривалась, мабуть, до жорстокої долі, що не квапилася зглянутись над її плачем. – Були б у мене десятки моргів поля, воли й корови, коні і вівці, було б що їсти, пити й дорого походити!
– Одарко, отямся, – хаменав її, навертаючи до глузду. – Якби жила не тепер, а в давнину, то не мала б цих грошей, як маєш тепер.
– Як то не мала б? – присками гніву дихнули жіночі вуста.
– Бо знайшла цей скарб не колись, а тепер. А в давнину хіба ти на такі гроші спромоглася б? У давнину хіба хтось подарував би тобі такий скарб?
Жорстока слушність мого казання поволі, здається, доходила до її тями.
– Аж не віриться! – зойкнула, і в сивій кризі її очей той зойк на мить застиг іскорками дзеркальної гостроти. – Не віриться, що безсилі. Що не можна піти до банку і обміняти на нові. Що не можна покласти на ощадкнижку. Адже гроші, Хомо, справжні гроші!
В наглому безпам’ятстві Дармограїха набирала в пригорщі мідних та срібних монет, сипала на долівку, слухаючи глухий металевий подзвін, знову гребла долонями, приглядаючись до зловісно тьмавого мерехтіння, і вся вона була не жінка, а біль і розпач.
– Чуєш, Хомо, невже й справді я вхопила шилом патоки? – ніяк не вірила.
– Еге ж, удалося тобі, як старій бабі дитина.
– А ніяк не йметься віри, що сіла, мов рак на мілкому.