Позичений чоловік

– Е-е, Хомо, хоч і в літах з тобою, та такі слабкі, як мотуз учетверо. Пожили славно, а шкура наша й досі говорить, аж на сусідському кутку чути. І хоч пішки пройшли шляхами Європи, ноги збили на пухирі та мозолі криваві, а й досі жваві, мов чортяче кодло вночі. Моторні та швидкі до всякого діла, що нам і пуги не треба.

– Справді, хлопці, – похвалила Дармограїха. – І прудкі, як мотилі, і ходите мов на шурупах, і на льоту хапаєте все. Одним словом – трудоспособні, а мене хлібом не годуй, тільки дай хоч постояти біля трудоспособного, дай кахикнути до нього.

І Дармограїха – жвава, мов розворушканий мурашник, вертка, як миша в пастці, – повернулась до мене і, пекельним огнем очей палячи, кахикнула:

– Кахи! Кахи!

Далі обернулась до мого бойового побратима, обсипаючи з ніг до голови іскрами палкого сміху:

– Кахи! Кахи!

Як мовиться, що в серці вариться – те на лиці не таїться, а на лиці в Одарки Дармограїхи виказувалась любов. Любов до мене й до мого бойового побратима, якого вона, либонь, уподобала з першого погляду, хоч зовсім не іконописної вроди був той, зовсім навпаки. Але ж хто милий, той красен. Я ж бо теж грибок маслючок, який крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов, але доля не обділила ні химерною любов’ю рідної жінки Мартохи, ні ще химернішою любов’ю Одарки Дармограїхи!..

Десь опівночі постелились, повкладалися спати – я на лежанці, бойовий побратим на тапчані, а Одарка в ліжку. І хоч сон миліший батька-матері, і хоч очі ховалися в мішечки, а не спалось нікому: те крекче, те вовтузиться, а те зітхає тяжко, мовби його хороба лиха мордує. Зрештою, терпець у гостя обірвався, задзвенів струною:

– Хомо, ти ж бо знаєш, що ніч своє право має?

– Звісно, має, та хто спить – той не грішить.

– Правда, що більше спиш – менше грішиш, та йди вже до Одарки, бач, як зітхає.

– Справді зітхає, та чи не за тобою часом?

– За мною, може, через тиждень зітхатиме, як ти подасися до Мартохи, а зараз по тобі.

– Помиляєшся, Дмитре, може, по тобі все-таки, бо сильно вподобала!

Дармограїха ж ні пари з уст, заткала собі вуста мовчанням, лиш зітхає так трудно, що душа з розпуки рветься.

Треба якось рятувати молодицю, бо хоч жаль ваги не має, та може так Одарку висушити до ранку – тільки тінь од її дорідних розкошів зостанеться.

– Дмитре, – кажу благально, – журба гірша, як хвороба, то, бойовий побратиме, порятуй Одарку, вже ниньки пригорни її так, як збираєшся через тиждень пригортати.

– Хомо, – озивається бойовий побратим, – чого маю квапитись поперед батька в пекло, чому маю ганяти, як сірко в ярмарку? Може, такий верткий і моторний я Одарці й не сподобаюсь. От хай вийде твій строк через тиждень – тоді й підсиплюсь до неї.