Позичений чоловік

І з чудною підозрою поглядає на мене, мовби на якомусь злодійстві хоче зловити, – і вірить, що зловить, ось тільки хай підстереже. А ще дивніше те, що її собацюра завбільшки з теля (собацюра, що любив мене більше за свинячу кістку, що лащився до мене і в будень, і в свято), неспогадано почав ікла показувати, шерсть дротом здиблювати на холці, гарчати таким густим риком, наче йому їжак у горлі качався.

– Що з вами коїться? – спитав якось, коли терпіти стало несила. – Раніше собака був добрий, наче ти, Одарко, а ти, Одарко, була добра, наче твій собака. Тепер обоє хоч і не дихаєте вогнем, та, либонь, завтра-післязавтра дихнете.

Сказав так уранці, коли на ферму йшов, і, на диво, Одарка змовчала, наче їй язика прищикнуло між зубами. Увечері, смачно повечерявши (і не дурним салом без хліба, і не найкращою птицею ковбасою, якій би крила – і вона літала б, і не борщем, який усьому голова, а пахучою курячою печенькою зі смаженими білими грибочками), ми з Одаркою Дармограїхою посідали рядком і стали гомоніти ладком.

– Хомо, – сказала Одарка, мов заполоччю вишила, – ось скоро вже минає твій строк.

– Що написано на роду, – кажу, – того не об’їдеш і на льоду.

– Я, Хомо, не хвалюся в сім день, лиш у сім літ: лепсько ж було тобі зі мною?

– Авжеж, лепсько, бо я не з тих, що хоч із-під нігтя виколупни та дай... І невже того дмешся разом зі своїм собакою, що мені скоро треба до Мартохи вертати?

– І тому, Хомо, й не тому.

– Відкрий причину, може, зараджу чим, у пригоді стану.

Й тут така печаль пойняла Дармограїху, що могла та

печаль за якусь часинку-другу мовчки з’їсти серце не тільки їй, а й мені.

– Причина в грошах, Хомо, – каже.

– Якийсь жмикрут обдурив? Якийсь пройдисвіт кругом пальця обвів? Чи маєш збиток на спекуляції нейлоновими кофточками?

– Ой, не в тім причина, Хомо, а в тім, що маю більше грошей, ніж треба.

Хтось би оце почув Дармограїху – і собі забажав таких клопотів! Але вона й справді журилась так щиро, що, здавалося, почне скиглити, мов кривий цуцик.

– Якщо багато, – кажу, – то більше не вештайся по базарах та ярмарках, а йди на якусь роботу в колгосп. У колгоспі матимеш і не багато й не мало, а рівно стільки, скільки треба, щоб не сушити собі голови.

– Ти, Хомо, тямущий і добрий, як із курки молоко, а з верби петрушка! – загадково відказує Дармограїха. – А я не про те, Хомо, ой, не про те!... Повіриш, сама собі здаюся отією, що за гони годна блоху вбити, а під носом у неї ведмідь реве.

– Нічого не втямлю, Одарко, скажи до пуття.

Дармограїха, заткавши своє обличчя таємничістю, спершу позачіплювала вікна ряднами та простирадлами. Від кого ж це вона ховається у Яблунівці? Потім прудко ходила до комори й приносила звідти якісь навдивовижу старі горщики-корчаги. Цей посуд був такий вутлий на вигляд, що до нього й пучкою страшно торкнутись. Горщики-корчаги Дармограїха поставила не на лаві й не на столі, а прямісінько на долівці. Далі перевірила сінешні двері, поторгала засув на хатніх дверях, уважно понишпорила біля вікон, щоб не було й найдрібнішої шпарки ніде.