Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Муре, вражений до глибини серця, слухав і дивився на них. Він нічого не сказав і залишився з дівчиною в саду. Аж до ночі вони про щось тихенько розмовляли там. На другий день Марта і Роза були відсутні цілий ранок; вони пішли за милю від Плассана на обідню в каплиці, присвяченій св. Януарію, куди цього дня виряджалися на прощу всі богомолки міста. Коли вони повернулись, куховарка поквапилася подати холодний сніданок. Марта вже їла кілька хвилин, коли помітила, що за столом немає Дезіре.
— Хіба Дезіре не голодна? — спитала вона. — Чому вона не снідає з нами?
— Дезіре вже тут немає, — сказав Муре, який не доторкнувся до їжі, — я одвіз її сьогодні в Сент-Етроп до її мамки.
Марта трохи зблідла від подиву й образи і поклала виделку.
— Ти міг би порадитися зі мною, — сказала вона.
Але він, не відповідаючи, вів далі:
— Їй добре у мамки. Ця добра жінка дуже її любить і дбатиме про неї… Таким чином, дівчина тебе більше не мучитиме; отже, всі будуть задоволені.
Вона мовчала, і він додав:
— Якщо домівка не здається тобі досить спокійною, — скажи мені, і я теж піду геть.
Вона підвелась, вогник промайнув в її очах. Його слова вразили її так жорстоко, що вона простягла руку, ніби хотіла кинути йому в голову пляшку. Не знаний досі гнів кипів у цій жінці, що так довго покірно корилася, в ній зростала ненависть до цього чоловіка, що бродив весь час навколо неї, як гіркий докір. Вона почала знову їсти, підкреслюючи свою байдужість, не говорячи більше про дочку. Муре склав серветку; він сидів перед нею, слухаючи брязкіт її виделки, повільно оглядаючи цю веселу колись, сповнену галасом дітей їдальню, нині таку порожню і сумну. Кімната здалася йому холодною, як льодовник. Сльози набігли йому на очі, а Марта в цей час звеліла Розі подавати десерт.
— У вас добрий апетит, пані, правда? — казала куховарка, несучи тарілку з фруктами. — Це тому, що ми гарненько пройшлися! Якби пан, замість строїти з себе безвірника, пішов з нами, вам не довелося б їсти самій усю баранину.
Вона базікала далі, міняючи тарілки:
— Дуже гарненька ця каплиця святого Януарія, але надто вже мала… Ви бачили дам, що запізнилися? Їм довелося стояти навколішках на траві, під палючим сонцем… А от чого я вже ніяк не розумію, так це того, що пані де Кондамен приїхала в екіпажі; яка ж це проща? А ми з вами добре провели ранок, правда, пані?
— Еге ж, дуже добре, — промовила Марта. — Абат Муссо сказав дуже зворушливу проповідь.
Коли Роза нарешті теж помітила відсутність Дезіре і довідалась про її від’їзд, вона вигукнула:
— Бігме, пан придумав дуже добре… Вона у мене забирала всі каструлі, щоб поливати свій салат… Можна буде тепер трохи перепочити.
— Авжеж, — сказала Марта, беручись за грушу.
Муре задихався. Він пішов з їдальні, не слухаючи Рози, яка кричала йому навздогін, що кава от-от буде готова. Залишившись сама в їдальні, Марта спокійно доїдала грушу.
Пані Фожа спускалася по сходах, коли куховарка несла каву.
— Заходьте, — сказала Роза, — ви посидите з пані і вип’єте чашку кави пана, а то він утік, мов навіжений.
Стара пані сіла на місце Муре.
— А я думала, що ви ніколи не п’єте кави, — зауважила вона, накладаючи собі цукру.
— Так, раніше ми й не пили, — відповіла Роза, — коли пан розпоряджався грішми… А тепер пані робила б велику дурницю, коли б відмовлялася від того, що любить.
Вони розмовляли цілу годину. Розчулена Марта почала розповідати пані Фожа про свої прикрості: її чоловік тільки що зробив їй страшну сцену через дочку, яку він ні з того ні з сього одвіз до її мамки. Вона виправдувалась, казала, що дуже любить дівчину і цими днями забере її назад.
— Вона була дуже галаслива, — мовила пані Фожа. — Частенько я так жаліла вас… Мій син навіть боявся, що не зможе виходити в садок читати свій требник: вона страшенно набридала йому.
З цього дня за обідом Марта і Муре мовчали. Осінь була дуже дощова; їдальня з цими двома самотніми приборами, розділеними всією довжиною великого стола, навіювала смуток. По кутках снували тіні, від стелі тягло холодом. «Чисто як на похороні», — говорила часом Роза.
— Ах, — казала вона, подаючи страву, — чого це ви так загаласували? Тепер можете бути спокійні, язики у вас не заболять!.. Та будьте ж веселіший, пане, у вас такий вигляд, ніби ви проводжаєте покійника. Скінчиться тим, що пані зляже. Недобре для здоров’я їсти мовчки.
Коли настали перші холоди, Роза, стараючись прислужитися пані Фожа, запропонувала їй варити в кухні. Почалося з того, що кип’ятилася вода, яку стара пані приносила зверху; у неї, мовляв, не топилося, а абатові негайно треба було поголитись. Потім вона почала брати праски, каструлі, попросила навіть лист засмажити баранячу ніжку. Нарешті, оскільки нагорі камін не був пристосований для готування їжі, вона пристала на пропозицію Рози, яка сухими виноградними лозами розпалювала такий вогонь у плиті, що можна було спекти цілого барана.