Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
— Ти даремно цікавишся справами абата Фожа, — відповів суддя. — Мене попередили. Це людина, з якою треба рахуватися; ти надто злопам’ятна і можеш зіпсувати мені кар’єру.
— Авжеж! — ущипливо сказала вона. — Вони зневажали мене, тепер хай начуваються, я їм ще покажу… Твій абат Фожа великий дурень. Невже ти думаєш, що абат Феніль не буде мені дуже вдячний, якщо я застукаю абата з його красунею на ніжній розмові? За такий скандал він дорого заплатить… Не заважай мені, ти нічого в цьому не тямиш.
Через два тижні, в суботу, пані Палок підстерегла Марту, коли та виходила з дому. Дружина мирового судді стояла коло вікна, ховаючи за завісою своє бридке обличчя і дивлячись на вулицю крізь дірочку в тюлевій фіранці. Коли обидві жінки зникли за рогом вулиці Таравель, зона посміхнулася на весь рот. Не поспішаючи, вона наділа рукавички і поволі перейшла площу Супрефектури, ідучи в обхід, притишуючи ходу на гострих каменях бруку. Проходячи повз будинок пані де Кондамен, вона хотіла була зайти за нею, але вирішила, що та, мабуть, посоромиться піти. В усякому разі, краще обійтися без свідків і швиденько здійснити свій задум. «Гадаю, що я дала їм досить часу дійти до тяжких гріхів, і тепер можу вже з’явитись», — подумала вона, погулявши з чверть години.
Пані Палок наддала ходи. Вона часто заходила у Притулок пречистої діви порозумітися з Трушем з приводу різних рахунків. Цього дня, замість того щоб увійти до нього в контору, вона перейшла коридор, спустилася вниз і пішла просто у молитовню. Перед дверима на стільці пані Фожа спокійно плела панчоху. Дружина судді передбачала цю перешкоду і швидко підійшла до дверей як людина, заклопотана нагальною справою. Але не встигла вона ще простягти руку, щоб узятися за клямку, як стара пані, підвівшись, відштовхнула її з надзвичайною силою.
— Ви куди йдете? — спитала вона своїм грубим голосом селянки.
— Я йду туди, куди мені треба, — відповіла пані Палок з перекривленим від люті й болю обличчям. — Ви нахабна і брутальна баба… Дайте мені пройти, я скар бник Притулку пречистої діви і маю право ходити тут усюди.
Пані Фожа, спершись об двері, поправила на носі окуляри і спокійнісінько взялася знову за своє плетіння.
— Ні, — сказала вона рішуче, — ви не ввійдете.
— Он як! І чому це, дозвольте вас запитати?
— Тому, що я цього не хочу.
Дружина судді побачила, що справа не вдалася, її душила жовч. Вона була страшна; затинаючись, повторюючи слова, вона зашипіла:
— Я вас не знаю, я не знаю, що ви тут робите, досить мені закричати, і вас арештують, бо ви мене вдарили. Мабуть, за цими дверима відбуваються дуже гидкі речі, якщо вам звеліли нікого не пускати. Я з цього будинку, чуєте ви?.. Пропустіть мене, а то я покличу сюди всіх.
— Кличте, кого хочете, — відповіла стара пані, знизуючи плечима. — Я вам сказала, що ви не ввійдете, я не хочу, зрозуміло?.. Звідки я знаю, що ви з цього будинку? А хоч би й так, це однаково. Ніхто сюди не ввійде… Це вже моя справа.
Тоді пані Палок зовсім розлютилася. Вона підвищила голос і закричала:
— Мені й не треба входити. Мені цього досить. Я все зрозуміла. Ви мати абата Фожа, чи не так? Ах, яка гидота! Що й казати, добре діло ви робите… Певна річ, я не ввійду, я не хочу поганитися…
Пані Фожа, поклавши плетіння на стілець, дивилась на неї поверх окулярів своїми блискучими очима і нахилилась трохи вперед, витягнувши руки, наче хотіла кинутися на неї і змусити її замовкнути. Здавалося, вона ледве стримується, коли раптом відчинилися двері і абат Фожа з’явився на порозі. Він був у стихарі і мав дуже суворий вигляд.
— Що таке, мамо? — спитав він. — Що тут діється?
Стара пані опустила голову і відступила назад, як пес, що тулиться до ніг свого господаря.
— Це ви, люба пані Палок? — провадив далі священик. — Ви хочете поговорити зі мною?
Дружина судді, зробивши величезне зусилля над собою, почала всміхатися. Солодким голосом, але з ущипливою насмішкою, вона відповіла:
— Як! Ви були там, пане кюре? Ах, коли б я це знала, я ніколи не наполягала б. Я хотіла глянути на покров нашого вівтаря, він, мабуть, уже зовсім зносився. Ви знає те, я тут за господиню, я дбаю про найменші дрібниці. Але, якщо ви зайняті, я не хочу вас турбувати. Робіть, робіть своє діло, весь дім у вашому розпорядженні. Пані сказала б мені одно словечко, і я залишила б її охороняти ваш спокій.
Пані Фожа щось пробурчала. Погляд сина враз її заспокоїв.
— Заходьте, прошу вас, — знову почав він, — ви мене нітрохи не турбуєте. Я сповідав пані Муре, яка трохи нездужає… Заходьте-бо. Покров на вівтарі справді слід було б змінити.