Списоносці
- Автор: Беркеши Андраш, Кардош Дьєрдь
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. В. Лембак
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Списоносці». Краткое содержание книги:
В центрі роману — колишній хортістський офіцер, материй шпигун, хитрий провокатор, один з організаторів «Списоносців», який керується в житті єдиним гаслом: «Мета виправдовує засоби».
Відчуваючи, що наближається кінець, цей політичний авантюрист пише спогади, в яких яскраво розкриває злочинну, антинародну діяльність терористичної організації.
Роман виховує в читача пильність, непримиренність до ворога.
Твір видається в Радянському Союзі вперше.
Вероніка схилила голову. Десь далеко знявся легкий вітерець і шугнув до нас. Він ніжно торкнувся золотавого волосся дівчини і зник у темряві так само швидко, як і з'явився.
Вероніка втупила очі в порослий ніжною травою пісок, виводячи носком туфельки якісь фігури. Я знав, що вона намагається приховати своє замішання.
— Про що ви думаєте? — спитав я, доторкнувшись до її плеча. Дівчина глянула на мене.
— Мушу сказати, пане директор, що я вас вважала зовсім іншою людиною. А тепер… Не знаю, що й думати про вас. Усе це так дивно, майже казково…
— Якої ж ви були думки про мене?
— Якої? — перепитала вона. — А ви не розгніваєтесь якщо я буду відвертою?
Я тихо засміявся.
— Ні. Можете сміливо казати все.
Вона подивилась на небо, ніби шукаючи допомоги в зірок і промовила теплим, м'яким голосом:
— Знаєте, пане директор, раніше я думала, що ви черства, бездушна і сувора людина і в серці у вас немає ніяких хороших почуттів. Що ви навіть… жорстокі. Я гадала, що ви — людина, яка знає, чого хоче, і для досягнення своєї особистої мети готова, коли це потрібно, пожертвувати всім, навіть собою.
— І ви тепер шкодуєте, що помилились?
— Ні, пане директор. Навпаки, я дуже рада. Але це відкриття збентежило мене. Дивно, я знайшла в вас стільки теплоти й співчуття.
— Ви хочете сказати, що я вам співчуваю?
— Так, саме так…
Кілька хвилин я мовчав, вдаючи, ніби замислився над її словами. Я знав, що вона чекає моєї відповіді, і водночас відчував, що моє товариство для неї приємне. Адже Вероніка, так само як і більшість дітей робітників, напевно, прагне до вищого, плекаючи мрію про багатого жениха, який повинен з'явитись одного чудового дня і вирвати її із злиденного середовища. Звичайно, я цим не хочу сказати, ніби Вероніка вже тоді будувала якісь плани щодо мене, але їй імпонувало, що я, Акош Райнаї, директор фабрики, розмовляю з нею так інтимно.
— Знаєте, Вероніко, — озвався я після тривалої мовчанки, — дуже прикро, я сказав би, навіть трагічно, що ми, угорці, не розуміємо одне одного. Ми розмовляємо ніби різними мовами. Звичайно, треба визнати, що пани пихаті і жадібні. Але ж не всі вони однакові. Ви ще не знаєте мене, та, вірю, незабаром узнаєте.
Далі ми забули про час. Вероніка багато розповідала про себе. Я слухав її так уважно і віддано, неначе закоханий, студент. Дівчина розповідала про дитячі роки, про своїх батьків. Її розповідь захопила мою уяву: я бачив, як Вероніка, збирає м'ячі на тенісних кортах, а згодом ходить до школи в коротенькій спідничці. Батьки не дозволили їй поступити на торговельні курси, хоч вона дуже хотіла вчитись далі.
— Дозвольте запитати?
Дівчина кивнула.
— Чому ви не виходите заміж?
По обличчю її майнула бліда посмішка.
— За кого, скажіть, будь ласка? Правда, є такі, які хотіли б зі мною одружитись, але я не хочу. І не тому, що вони робітники. Я люблю їх, бо й батько мій був робітником, і брат, і сама я робітниця. Справа в тому, пане директор, що немає рації одружуватись двом злидарям. Де я знайду такого робітника, який був би упевнений в завтрашньому дні? Хто може гарантувати, що він матиме роботу завжди? Неробітникові я не потрібна, принаймні як дружина. А коханкою я не хочу бути.
— А якби ви когось полюбили, дуже полюбили, але той не зміг би з вами одружитись? Що б ви робили тоді?
— Тоді? — перепитала дівчина, звівши брови. — Не знаю. Про це я не думала.
— Вже пізно, треба йти, — сказав я підводячись.
Коли вона вийшла перед своєю квартирою з машини, я сказав:
— Ви повинні зрозуміти, чому ми зустрілися саме так. Мені не хотілось плямувати вашу репутацію.
Минали дні. Я домовився з Казмері, щоб з Сасом поводились по-людськи. З хлопцем я зустрічався кілька разів. Він ніяк не міг зрозуміти, чому його не випускають. Кожного разу я щось вигадував і втішав його, обіцяючи, що він незабаром вийде на волю.
З Веронікою я зустрічався часто, граючи і далі свою роль. Я розповідав дівчині про клопоти, яких нібито завдає мені справа її брата, про те, що завдяки моїм зусиллям Петер а не віддадуть до суду. Ставився я до Вероніки шанобливо і уважно, багато розповідав про себе. Найбільше — про свою юність, про те, як мені завжди бракувало в житті тепла, ласки. Наша розмова снувалась просто і невимушено. В моєму особняку Вероніка не бувала. Звичайно ми виїжджали за місто і годинами розмовляли. Я ще не наважувався їй натякнути на те, що вона подобається мені, чекав, щоб дівчина покохала мене сама. Я добре знав: це нелегка справа, тому терпляче плів свої тенета, намагаючись впіймати в них її душу.