Списоносці

Вероніко, покладіться на мене… Повірте, що і в мене є серце, що я теж люблю все гарне, благородне… — Я допоміг їй підвестися з стільця, обнявши за плечі. — Ну, дорога моя, ідіть собі в контору. Думаю, допоможу вам, доб'юся свого. Коли щось буде треба, сміливо звертайтесь до мене.

Вероніка боролася з плачем. Я випровадив її за двері і довго дивився вслід.

Після того як дівчина пішла, я подзвонив Казмері.

— Руді, я дуже прошу не випускати Петера Саса без мого відома. Це в інтересах нашої справи.

— Добре, будь ласка.

Так я заходився снувати павутиння навколо дівчини. Бідолашна не знала, що в моїй особі зустріла лиху людину.

Через кілька днів я попросив Вероніку о восьмій годині вечора почекати мене коло музею. На це побачення я виїхав автомашиною без шофера.

Був теплий погожий осінній вечір. Газові лампи на вулиці ледве блимали. Поруч в цегельні уривчасто завила сирена, і луна покотилась над садами, немов болісний зойк.

Я вийшов і допоміг Вероніці сісти в машину. Вражена дівчина боязко сіла на м'яке шкіряне сидіння. Було цілком очевидно, що вона сидить у легковій машині вперше в житті. Я повільно повів машину по шосе, обсадженому каштанами. Крони дерев змикалися над нами зеленим склепінням. Ми довго їхали мовчки. На шосе майже не було руху. Тільки вряди-годи якийсь віз прокотиться повз нас у напрямі Будапешта.

— Я бачив вашого брата, Вероніко, — сказав я дівчині, не повертаючи голови.

— І ви говорили з ним?

— Ні, цього я ще не добився.

— Як він виглядає? Чи не схуд?