Дух животворить… Читаємо Сковороду

Російський дослідник Борис Бурсов, «читаючи гімни Достоєвського людському серцю»[206], доречно згадав (чи не перший) Сковороду. Адже в обох мисленників саме «серце» — у місткому, багатозмістовному сенсі цього поняття — виступає як провідне начало, як осердя людської сутності, своєрідний «індикатор» моральності.

Зрозуміла річ, очевидні й відмінності. Вони закорінені й у несхожості особистих доль, рис характерів, і ще більше в особливостях традицій, конкретних історичних умов, які владно диктують ті або ті акценти. Сковорода зосереджує свою увагу переважно на чисто етичному, духовному аспекті, головним джерелом розмислів про людське серце для нього завжди залишається Святе Письмо. На запитання — чого вчить Біблія, він без вагань відповідає: «Про людське серце». Й пояснює: «Поварські ваші книги вчать, як задовольнити шлунок: собачі — як звірів душити; модні — як чепуритися. Біблія вчить, як облагородити людське серце» (II, 408). Визначальними етичними критеріями для Сковороди є принципи християнської моралі. Іноді він заторкує соціальний бік проблеми, та все ж, навіть гнівно засуджуючи серця, жадібні до золота, він погрожує їм найперше втратою надії на вічне спасіння.

Інакше в Достоєвського. Він так само цілковито переконаний в універсальності етичного вчення Христа, яке вважає найвищим досягненням людського духу, однак при цьому моральний аспект у нього, зазвичай, настільки тісно й нерозривно злито зі соціальним, що виокремити який-небудь з них, розділити одне з одним можна лише з великою мірою умовності, неуникно порушуючи органічну єдність. Ба більше, тему серця в Достоєвського ідеологізовано, вона-бо безпосередньо пов’язана з тим, що найбільше займало й хвилювало письменника, — з пошуком конкретних шляхів перетворення життя і вдосконалення людини.

Прийшов Достоєвський до цього не зразу. В ранній повісті «Хазяйка» образ «слабкого серця» подано ще в суто романтичному ключі. Перед читачем розгортається своєрідна «гофманіада», перенесена на російський ґрунт: тут і зловісна постать чаклуна, купця-старообрядця Муріна, який володіє таємничою силою впливу на душі людей; і пригнічена його магнетичною владою Катерина (саме її названо в повісті «слабким серцем»); і герой-мрійник («гаряче серце»), котрий даремно намагається врятувати Катерину, покінчити з «тиранией над бедным беззащитным созданием»… В. Бєлінський у своєму гостро неґативному відзиві про повість писав, що «автор хотів примирити Марлінського з Гофманом…»[207]. У літературознавстві неодноразово відзначався також сильний вплив на автора «Хазяйки» Гоголя, його «Страшної помсти».

Значно чіткіше прокреслено соціальні контури тієї ж теми в наступній повісті Достоєвського, так і названій — «Слабке серце». «Бідним беззахисним створінням» цього разу виступає не умовно-романтичний персонаж, а цілком реальний дрібний петербурзький чиновник Вася Шумков, «маленька людина», котра стала жертвою іншої «тиранії» — тиранії своєї слабкості, страху перед сильними світу цього, повної атрофії почуття власної гідності, тиранії пригніченості «усвідомленням своєї немічності й величністю начальницької милості».