Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Таким чином, громадяни не можуть точно прогнозувати перебіг тих чи інших соціальних ініціатив у відносинах держави і суспільства. Це провокує страх або гострі побоювання невизначеності, що робить більшість соціальних спільнот схильними до зовнішніх маніпуляцій. Наприклад, вищим посадовим особам РФ (окрім президента країни) довіряють до 20 % громадян. Попри це більшість схильна задля стабільності виявляти показову «довіру» як ознаку патріотизму[92].
Також руйнування традиційних соціальних зв’язків спричинило кризу інституту російської сім’ї, що катастрофічно позначається на процесах відтворення титульної етнічної групи (низька народжуваність, нетривкі подружжя, низка поширених соціальних хвороб та ін.)[93].
Стійка національна нетерпимість (ксенофобія). Протягом усього існування сучасної Російської Федерації переважна кількість мешканців країни висловлюють свою упередженість до окремих національних груп, етносів чи націй[94]. Так, із 2000-х років лише до 25 % росіян декларували відсутність будь-яких упереджень до інших національностей. Також у російському суспільстві поширене негативне ставлення до мігрантів, передусім азійського походження (представників колишнього СРСР).
Крім того, набуло поширення дуже упереджене ставлення до співгромадян із національних республік РФ (насамперед до вихідців з регіонів Північного Кавказу — майже 55 % громадян). Водночас росіяни (52—55 %) переважно пасивно підтримують етно-націоналістичні та шовіністичні ідеї. Наприклад, проведення масових заходів націоналістичного спрямування підтримують 30—40 % (у т. ч. 10 % — із «фашистськими» установками)[95],[96]. Особливо поширені такі настрої в окремих регіонах країни — великих та промислових містах. Проте вони не набувають масовості.
Таке ставлення до національних меншин та інших етносів не має чітко визначених підстав (переважно неприязнь, роздратування чи, у більшості випадків, неприйняття як відраза). Ту чи іншу напруженість у стосунках між етнічними групами постійно відчувають 22—33 % мешканців РФ. Кожен четвертий громадянин припускає можливість гострого конфлікту на етнічному ґрунті у місцевості, де він проживає, але реально його виникнення допускають лише до 10 % громадян.
Російське суспільство залишається беззмістовно високонетерпимим до інших етносів і націй. Воно демонструє значну ксенофобію у повсякденному житті. Поширюється ізоляціоністське сприйняття світу[97].
Депопуляція і національна неоднорідність території країни. З початку 1990-х років у РФ розгортається тривала демографічна криза, що до 2013 р. поступово уповільнилася за рахунок зростання населення у національних республіках Росії[98] та приросту міграційних потоків[99]. Тривожною залишається демографічна ситуація у 87 % регіонів федерації (загальне скорочення населення у 61 % регіонів)[100].
За оптимістичними прогнозами, до 2031 р. зменшення населення відновиться (до 0,5 млн осіб на рік)[101]. Уже у 2020 р. очікується зменшення працездатного населення на 7—8 млн осіб, а на кінець ХХІ ст. населення країни скоротиться до 80 млн мешканців[102] (у 2016 р. — 146,54 млн осіб[103] разом із населенням окупованого Криму). Водночас лише до 20 % громадян проживають на території регіонів за Уралом, а це понад 75 % території країни[104].
Чисельність населення продовжує зменшуватися за рахунок титульної у РФ етнічної групи. Наприклад, у республіках Тива і Саха (Якутія) частка корінного населення за минулі 20 років набула більшості[105]. Така ж ситуація фіксується у більшості національних республік федерації, особливо регіонів Північного Кавказу. При цьому за останні 15 років більш як на 10—20 % скоротилася чисельність населення у понад 30 % регіонів, переважно Європейської Росії, Уралу і Далекого Сходу[106].
Як наслідок, чисельність громадян РФ, які називають себе за національністю росіянами, зменшилася з 2002 р. до 2010 р. на 3,7 % (або понад 4 млн осіб)[107]. Зростають відцентрові тенденції та вразливість до впливу (економічного, політичного тощо) суміжних держав[108]. Крім того, зменшення чисельності росіян зменшує мобілізаційний потенціал російської армії: очікується, що в 2050 р. 18-річних у країні буде лише близько 300 тис. осіб[109].
Деурбанізація і загострення гендерного диспаритету. Відбувається статево-вікова трансформація суспільства, що формує стійкі гендерні та вікові диспропорції[110]. Зокрема, частка жіночого населення (до 54 % його загальної чисельності) значно переважає у старших вікових групах[111]. З початку 1990-х років зберігається відносно висока смертність серед чоловіків віком після 25 років[112]. Зростає соціальне навантаження на працююче населення і поступово звужується його демографічна база[113]. Крім того, тривале збереження такої гендерної диспропорції сприяло закріпленню у російському суспільстві «жіночих» рис колективної поведінки (наприклад, інфантильності, легковірності, жалісливості до індивідуальних негараздів людей).