Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Моє ім’я Алехандро Феррі[28]. В ньому відлунюють військові марші, однак ні звитяжна криця, ні велична тінь македонця — означення належить авторові «Мармурових надгробків», який удостоїв мене своєї дружби, — не мають нічого спільного зі скромним сивим чоловіком, котрий квапливо мережить ці рядки на горішньому поверсі готелю на вулиці Сант’яго-дель-Естеро на Півдні[29], що не має нічого спільного з колишнім Півднем. Невдовзі мені перевалить за сімдесят; я й досі даю уроки англійської кільком учням. Через нерішучість чи недбальство, а може, з якоїсь іншої причини я так і не одружився й живу один. Самотність не дошкуляє мені; людині важко терпіти навіть себе саму й свої дивацтва. Я помічаю, що старію; непомильною ознакою цього є те, що новини не цікавлять і не дивують мене, можливо, тому, що в них немає нічого нового, вони — всього лише боязкі варіації. В юності мене вабили надвечір'я, передмістя й нещастя; тепер — ранки в центрі міста і спокій. Я вже не удаю Гамлета. Я вступив до консервативної партії та до шахового клубу, куди зазвичай ходжу як глядач, часом не надто уважний. Допитливий читач може відшукати на якійсь полиці Національної бібліотеки мій «Короткий нарис про аналітичну мову Джона Вілкінса»[30] — твір, який варто було б перевидати хоча б для того, щоб виправити чи принаймні поменшити численні похибки. Кажуть, новий директор бібліотеки — літератор, який завзято вивчає старі мови, наче йому мало недорозвиненості сучасних, і демагогічно підносить до небес уявний Буенос-Айрес зарізяк[31]. У мене ніколи не виникало бажання з ним познайомитися. Я прибув до цього міста в 1899 році[32], і доля лише одного разу звела мене з зарізякою чи то типом, який мав таку славу. Далі принагідно я переповім цю історію.