Гагарін і Барселона
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гагарін і Барселона». Краткое содержание книги:
Остаточно і безповоротно. І коли герой уже змирився зі своїм сірим існуванням без неба, він зустрічає дівчину, яку кличуть Барселоною…
Автор сам колись пережив остаточну і безповоротну втрату дитячої мрії про небо — він виріс у військовому містечку поряд з аеродромом, і бачив себе у майбутньому лише пілотом військового літака — ніким іншим. І раптом доля сказала: «Ні, ніколи!» Можливо, саме тому ті почуття, які викликають герої повісті, такі живі та гострі.
Юрій дивився на Віку. В якийсь момент вона підвелася, ніби хотіла кинутися до нього, однак Юрій похитав головою, показуючи, щоб вона цього не робила. Літак плавно їхав смугою вирулювання.
— Все буде добре, сонечко, — одними губами прошепотів Юрій, — за три години, я відвезу тебе в Барселону.
Краєм ока Юрій помітив командира корабля, який прямував до нього, і відвів погляд від Віки.
— У нас невеличка затримка, — нахилившись до Юрія, промовив капітан, — зараз злетить борт на Львів, потім на Севастополь, а далі й ми. Головне — не панікуйте.
— Не вчіть мене, що робити. Якщо я побачу сторонніх у салоні або зрозумію, що ви мене дурите, все скінчиться.
Юрій виставив у бік капітана кулак із затиснутим перемикачем.
— Все, розмову закінчено.
Віка побачила, як Юрій витягнув вперед руку, стискаючи у кулаці якійсь пристрій. Чоловік у формі відсахнувся від нього. Дівчина помітила, що з кишені штанів льотчика виглядає щось схоже на пістолет. Голову розірвало страшне передчуття біди.
— Ні, не треба, Юро, стривай, не треба!
Віка зірвалася з крісла і кинулася до Юрія. Чоловік у формі трохи відскочив у бік, а потім рвучко кинувся до Юрія і вхопив його за руку.
Хтось у салоні заверещав, інші пасажири заходилися розстібати ремені, щоб роздивитися, що відбувається.
Юрій з льотчиком боролися на сидінні. Льотчик обома руками стискав руку Юрія, а той намагався від нього відбитися. В салоні зчинився хаос, люди зіскочили зі своїх місць, забігла стюардеса. Літак спинився біля краю злітної смуги.
— Відпусти руку, — борсався Юрій, — ти що тупий?
Капітан міцно тримав кулак Юрія. Аж раптом десь поруч пролунав голос:
— Відпусти його, чуєш? Швидко!
В скроню льотчика ткнулося щось холодне і металеве.
— Ну! Пусти його!
Капітан повільно розігнувся і побачив перед собою жінку. Ту саму, яка кинулася до терориста. В руці жінка стискала його ракетницю. Темний отвір дивився йому в обличчя. «Бовдур, — майнуло в голові, — навіть не відчув, як вона витягла її з кишені». Льотчик обережно відпустив кулак Юрія і розігнувся в проході.
— Пані, опустіть. Ви не розумієте, що відбувається.
— Замовкніть!
З очей Віки лилися сльози, вона виставила ракетницю перед собою і тримала обома руками.
— Юро, що ти наробив?! — кричала Віка. — Як ти міг? Я ж благала тебе не робити цього, навіщо?
— Віко, заспокойся, — Юрій намагався встати з крісла.
— Сиди, — жінка розвернула ракетницю на нього. — Я нікуди не полечу. Я хочу залишитися тут. Як ти міг зробити зі мною таке?
— Я хотів показати тобі Барселону, хотів щоб ти була щаслива…
— А мене ти спитав? Ти спитав, чи хочу я в ту кляту Барселону? — сльози заливали обличчя Віки. — Я просто хотіла бути разом з тобою, тобі цього замало?
— Та ні, сонечко, я просто…
Раптом до салону з різних боків увірвалися люди в чорному.
— Усім лягти на крісла! — загорлав один зі спецназівців. — Киньте зброю!
— У них бомба! — крикнув капітан, падаючи в прохід поміж кріслами.
— Пані, рахую до трьох, повільно опустіть зброю! — знову заволав спецназівець, перекрикуючи лемент пасажирів. — Один…
— Віко, кинь, не треба, — Юрій зірвався з крісла. Пролунав постріл, і він, змахнувши руками в повітрі, впав у прохід на льотчика.
— У нього бомба! — вигукнув той, хапаючи Юрія за руку, що стискала перемикач.
Віка відкинула ракетницю вбік і опустилась на коліна. Її била істерика.
— Юро, навіщо ти це зробив?
Наступної миті один зі спецназівців відтягнув Віку, інший схилився над Юрієм та пілотом і також схопився за руку з перемикачем. Юрій не рухався, на грудях розпливалася червона пляма. Військовий оглянув пристрій у кулаці, потім заглянув під спецівку. Щось помацав, шарпнув кілька дротів і підвів погляд на льотчика.
— Пшонка.
— Що? — вирячився на нього капітан.
— Це не бомба, просто купа непотребу.
Віку вивели з літака і посадили у легковик, пристебнувши кайданками. Біля літака роїлися спецназівці. Вона бачила, як трапом збігають люди: мама з малюком, потім товстун, далі перелякана молода пара. Їх усіх садовили в автобус. Під’їхала «швидка». Лікарі піднялися нагору. Віка вже не могла ревіти, лише гикала, здригаючись усім тілом. До машини підійшов один зі спецназівців і зняв маску:
— Ну, і якого дідька ви оце тут наробили?
— Я не знала про бомбу, — схлипнула Віка, — я нічого не знала.