Гагарін і Барселона
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гагарін і Барселона». Краткое содержание книги:
Остаточно і безповоротно. І коли герой уже змирився зі своїм сірим існуванням без неба, він зустрічає дівчину, яку кличуть Барселоною…
Автор сам колись пережив остаточну і безповоротну втрату дитячої мрії про небо — він виріс у військовому містечку поряд з аеродромом, і бачив себе у майбутньому лише пілотом військового літака — ніким іншим. І раптом доля сказала: «Ні, ніколи!» Можливо, саме тому ті почуття, які викликають герої повісті, такі живі та гострі.
— Та, для мене це тьху! — повертівши перепустку, він підніс її до очей. — А нащо тобі?
— Знаєте, люблю на літаки зблизька дивитися.
— У кожного свої заскоки, — підсумував старий. — Двісті доларів.
— Щось дорого.
— То, — посміхнувся дід, — піди по базару пошукай, мо’ хто дешевше зробить.
Віка з Юрієм стояли біля терміналу аеропорту. Вона тримала за ручку дорожню валізу, він не спускав з плеча об’ємну спортивну сумку.
— Все, сонечко, йди, — Юрій поцілував Віку в лоба. — Пам’ятай: що б не відбувалося в літаку, нічому не дивуйся і не показуй, що знаєш мене.
— Юрасику, — Віка притулилася до чоловіка, — я не хочу. Ти не кажеш, що задумав, я боюся за тебе. Я не хочу летіти ні в який Харків.
— Послухай, — Юрій обережно відсторонив жінку від себе і заглянув їй в очі, — послухай уважно. Якщо ти боїшся, йди зараз. Сідай на маршрутку і їдь додому. Я туди більше не повернуся. Я полечу. Чуєш?
— Чую, — Віка схлипнула.
— Так от. Я дуже хочу, щоб ти була в літаку. Однак якщо там тебе не буде, я все зрозумію. Все, я пішов. Якщо ти зі мною, іди на реєстрацію.
— Гаразд.
Віка пішла в бік терміналу, витираючи сльози. Біля входу повернулася і, посміхнувшись крізь сльози, помахала Юрі рукою.
— Я люблю тебе, — прошепотів Юрій і послав їй повітряний поцілунок.
Прохідну Юрій пройшов напрочуд швидко. Потрапивши в перезміну, він легко проскочив на територію і звичним маршрутом попрямував у бік вантажного терміналу. Там у кущах перевдягнувся у спецівку, яку ще тиждень тому поцупив у одному з ангарів, закріпив під нею всі свої приладдя і, сховавши порожню спортивну сумку, спокійно попрямував у бік терміналу, перед яким стояв «Боїнг» на Харків. Юрине серце калатало. Він увесь час перебирав у голові послідовність дій. Головне — нічого не забути.
— Шановні пасажири рейсу 117 на Харків, — пролунав з репродуктора жіночий голос, — пройдіть до воріт «Д».
Віка підійшла і стала в чергу. Перевірили білети, люди посідали в автобус, і він рушив до літака. Коли Віка піднімалася трапом до салону літака, їй здалося, що внизу вона побачила постать Юрія, який розмовляв з якимось чоловіком. Та наступної миті інші пасажири перекрили їй вид, і Віка зайшла в салон.
— Доброго ранку, — стюардеса глянула в білет і посміхнулася завченою посмішкою, — проходьте, ваше місце 16 «Е».
— О, ти диви, Юрко? — чиясь рука ззаду хлопнула Юрія по плечу саме в той момент, коли він підійшов до літака. — А я дивлюся і очам не вірю!
Юрій повернувся. Перед ним посміхався на всі тридцять два Іван.
— Ти таки послухався і влаштувався в порт?
Іван горлопанив чи не на все летовище. В голові Юрій прокручував усі можливі варіанти розвитку подій.
— Послухався. Ось тільки другий день. Прийшов на інженера.
— Інженера? Не дурій, — по-панібратськи штовхнув Юрія у плече Іван, — на біса воно тобі? Я ж казав — приходь до мене.
Секунди летіли неймовірно швидко, мозок Юрія напружено працював.
— Гаразд, Іване, ти до котрої працюєш? Я наберу тебе, як звільнюсь, і поговоримо.
— Та не питання, — Іван ще раз штурхонув Юрія в плече. — А я ото, до речі, часто згадую нашу останню п’янку. Так нажерся, що перепустку просрав, було мені…
— Бувай, мені вже час, — Юрій побачив, що майже всі пасажири зайшли в літак.
— Гаразд, дзвони, — Іван стрибнув на сидіння свого автокару, — тільки ж не забудь!
— Та не забуду, — Юрій дочекався, доки автокар трохи від’їхав, і швидко піднявся трапом до дверей літака…
Віка сіла на своє місце. Пасажирів зібралося не багато, тож два місця поруч з нею виявилися порожнім. Що задумав Юрій? Ця думка свердлила мозок і не давала заспокоїтися.
Через два ряди молода мама заспокоювала маленького сина, який тягнувся вгору до кнопок над кріслом. Трохи далі товстий чоловік щось переглядав у ноутбуку. Ще далі парубок із дівчиною слухали удвох один плеєр.
Віці здавалося, що в літаку якось аж занадто тихо. З хвоста салону, посміхаючись і закриваючи верхні шафки, пройшла стюардеса. Віка машинально провела її поглядом.
Неначе зараз уже зліт? То що ж там Юра? У Віки розболілася голова, ніби від нестачі кисню. Аж раптом вона побачила Юрія. Він, вдягнутий у спецівку аеропорту, повільно йшов салоном. Стюардеса, яка перед тим закривала шафки в носі літака, зі скам’янілим обличчям відступала перед ним. За Юрієм йшла ще одна стюардеса і чоловік у формі, мабуть льотчик.
— Ви куди, агов? Ми вже відлітаємо! Чи забули щось?
Юрій вскочив до літака, де просто в тамбурі за дверима зіткнувся зі стюардесою. Дівчина посміхалася, однак загородила собою прохід до салону.