Гагарін і Барселона

Чоловіки сиділи в квартирі Юрія. Іван — худий, високий і не до віку сивий, пив, наче боявся, що господар відбере горілку.

— Ет, що розказувати, — Іван хрумнув огірком, — працюю все там же, в аеропорту. Їжу розвожу по літаках. Після інституту влаштувався механіком, а потім плюнув. Відповідальності купа. Увесь день на асфальті, то це подивись, то інше, а заробіток так собі.

Іван налив сам собі і перекинув чарку, не чекаючи Юрія.

— А потім познайомився з одним хлопцем з обслуги, що їжу на борти розвозять. Ото, я тобі скажу, діло! І харч завжди є, і випивку дістати можна. Головне, зв’язки зі стюардесами мати.

Іван підчепив шматок смаженої картоплі, кинув у рота і розвалився на стільці.

— Не робота, скажу тобі, Юрчику, а рай. І ситий, і п’яний, і при бабках завжди. Тому — коньяк перепродам, тому — ще щось. Так і кручуся в порту потроху.

— Молодець, — Юрій посміхнувся, — а я тут, двірникую.

— Юрко, — Іван нахилився ближче, дмухнувши на Юрія перегаром, — от я тебе, власне, не розумію. У тебе макітра ніби варить, а сидиш тут, поміж віників. Та вже б давно кудись влаштувався! А хоча б і до нас у порт.

— Ні, Іване, дякую, ти ж знаєш — я не зможу. Я літати мріяв, а бігати поміж літаків — це не моє.

— От, дурний, — Іван сплеснув у долоні, — дитинство в дупі ніяк не зникне? Літати — не літати… А жити за що будеш? Віником грошви не нагребеш.

Юрій посміхнувся і знову налив парубкові.

— Чого ти за мене почав? Я якось розберуся. Ми стільки років не бачилися, давай ще по одній за зустріч.

— Давай, — обличчя Івана скрутила гримаса, яка, мабуть, мала означати посмішку.