Гагарін і Барселона

Чоловік мовчав. Його, неначе вирізане з каменю, обличчя не виказувало жодних емоцій.

— А ви не говіркий, — вони спинилися перед одними з низки масивних дверей. — Ось триста перша.

Чоловік зазирнув всередину палати крізь щільно забране в металеву решітку віконце.

Всередині на ліжку сиділа жінка. Розтріпане волосся, блукаючий погляд, вона, неначе метроном, похитувалася вперед-назад і щось шепотіла.

— Вона не буйна, ні, — почувся збоку голос Зої Вікторівни, — просто нікого не впізнає і увесь час малює. Спершу ми не давали їй нічого, і вона дряпала руки, щоб кров’ю малювати. Тоді Олег Павлович дозволив їй дати кольорову крейду.

Усі стіни палати дійсно були розмальовані.

— Палац Гуеля, дім Бальо, Саграда Фамілія… — зашепотів чоловік.

— Що ви кажете? — санітарці було дивно, що малюнки на стінах мають назви.

— Гауді.

— Що?

— Це проекти Гауді.

— Кого?

— Антоні Гауді, був такий архітектор у Барселоні.

— А-а, — протягла жінка. — Ото тепер зрозуміло, чому її всі Барселоною кличуть. А ми ще думали, що вона таке малює. А якщо це той, як його, Гауді, то чого вона пише на стінах «Гагарін»?

Чоловік повернувся від віконця.

— Що вона пише?

— «Гагарін» пише, з віконця не видко. А на цій стіні, де двері — все літаки та написи.

— Скажіть, — чоловік зам’явся, потім витягнув з кишені купюру, — а ви можете відчинити? Вона ж не буйна, ви самі казали…

— Та сховайте ви ті гроші, — розсердилася жінка, — я хоч і санітарка, а чи не розумію, що раз прийшли до неї, то вам треба. Зараз, ось… — пробринівши зв’язкою, нарешті знайшла ключ і відчинила палату.

Чоловік зайшов і оглянувся. Всю стіну навколо дверей замальовано однією картиною: літак, люди з автоматами, «швидка», постаті, що несуть когось на ношах. Над самими дверима величезними буквами написано три слова: «Де ти, Гагарін?»

З очей чоловіка бризнули сльози. Він опустився перед ліжком, на якому сиділа хвора, і обійняв її за коліна.

— Віко, сонечко, люба моя, пробач мені! Я не міг прийти раніше. Пробач. Пробач за все!

Санітарка завмерла в дверях і спантеличено спостерігала, що відбувається. В якийсь момент на обличчі хворої ніби з’явилися ознаки свідомості. Вона обережно поклала руку на голову відвідувача, що увіткнувся в її коліна і плакав.

— Юро, Юрчику, Гагарін, ти прийшов? А я вірила. Завжди вірила, що страшний сон закінчиться, я прокинуся — а ти тут, поруч. Ти, я і Барселона…

— Я тут, Віко, і клянуся, що більше тебе ніколи не залишу. Ніколи, ніколи!

— Господи, — санітарка, що заклякла в дверях палати, перехрестилася, зробила крок назад у коридор і прикрила за собою двері.

— Олеже Павловичу, лікарю! — ключ в замку провернувся, надійно відділивши санітарку від тих двох у палаті. — Мерщій сюди, тут Гагарін прилетів!