Гагарін і Барселона

Шу-ух, шу-ух, жовтогаряче листя розліталося в боки, відкриваючи темну смужку асфальту. Новий, зроблений напередодні деркач, змітав усе на своєму шляху, залишаючи на асфальті білі смуги. Щоранку Юрій, натягнувши робочий комбінезон, методично чистив подвір’я від осіннього листя. Так було вчора, і позавчора, і позапозавчора… Загалом так було вже четверту осінь.

Поступово Юрій вимів листя з пішохідної доріжки і змістився до центру двору на проїжджу частину, яку окупували залишені на ніч машини.

— От сволота, — віник ніяк не підлазив під черево запаркованого «Опеля». — Купа паркінгів, а воно кинуло машину тут, біля парадного. Ще подряпаю.

Сплюнувши в бік машини, Юрій відгріб зметену купку трохи далі і завмер посеред подвір’я. Ранкову тишу розрізав низький протяжний звук. Звук наближався, заповнюючи собою все навколо. Він відбивався від стін будинків, стукав у вікна. Юрій підняв обличчя до неба. З-за осінньої хмари виринув 747-й. «Боїнг», неначе велетенський хижий орел, що шукає у полі мишу, йшов півколом над містом.

Юрій обперся на деркача, не зводячи з літака очей. Той скидав швидкість і знижувався, наче велетенськими сходами, а за мить зник за найближчою висоткою. Поступово стих і шум двигунів. Юрій опустив очі на віник.

— Отак, дружаню, точно за розкладом, як і ми з тобою.

— Браво! Молодець! — розшарілий успіхом малий Юрко стояв на стільчику посеред кімнати.

В кутку біліла ватою ялинка, поруч блимав телевізор. Батько, матір та ще якісь родичі плескали в долоні. Юрко, щойно розказав вірша, якого вчили в садку до новорічних свят, і тепер розкланювався на всі боки.

— От бачиш! — голос батька лунав, як грім, по кімнаті. — Якщо захочеш, то все зможеш. Вивчив же.

Юрко сяяв від щастя. Він знову й знову кланявся рідні, неначе артист на великій сцені.

— А що буде, коли Юрко вивчить усі книжки і закінчить школу? — батько підійшов до сина, тримаючи щось у руці за спиною.

— Юрко буде льотчиком і буде катати всіх на літаку в різні країни!

— Правильно, — батько витягнув руку з-за спини, і Юрко побачив у ній модель літака.

— Тату, та це ж «Ту-104»! — захоплено верескнув Юрко. — Такий, як у тебе!

— Вірно, такий, на якому зараз я літаю, — батько віддав сину літак і підхопив малого на руки. — І в тебе колись буде, і такий, і ще кращий, головне хотіти і вчитися. Правильно кажу?

— Правильно! — малий кивнув і обхопив таткову шию руками.

— То хто у нас найкращий майбутній льотчик?

— Я, — малий зашарівся.

— Хто? Не чую?

— Я, Гагарін Юрій Олексійович!

— О! Так завжди і кажи. Таке ім’я і прізвище зобов’язують. Ти ж у нас абсолютний тезка. І тезка кого?