Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Київ тих років був містом, в якому всі співали. Вертинський, слухаючи все це, і сам почав співати. Українські пісні, яких він заслуховувався з дитинства, чулися йому й тоді, коли вже немолодим він був далеко від батьківщини, навіть в американських джазових композиціях: «Возьмем хотя бы модный напев «Йес, май дарлин дотер». Разве это не наше, украинское, – «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»?»
Ці спогади дитинства Вертинського свідчать, що він був українцем не лише за походженням, а й за вихованням. Але в державі панувала російська мова, і перші оповідання Вертинського, які з’явились у київських журналах і газетах у 1912 pоці, були написані саме цією мовою, як і вірші. Потім він почав складати мелодії до власних віршів, а з 1915 року – і їх співати, хоча голосу він майже не мав.
Початком авторської пісні були «арієтки» українця Вертинського. Саме так вважали і Окуджава, і Галич, чиє дитинство минуло в Севастополі. Ці арієтки були далекі від рутини модних тоді російських романсів. Всі пісеньки Вертинського мали зміст, це були пісеньки-новели, вірші, покладені на музику, але не підкорені мелодії, як романси, вірші на тлі музики. Про що він співав? Перш за все його приваблювали долі слабких, нещасних, як кажуть – маленьких людей, забутих Богом і суспільством, в нього ж вони викликали співчуття, милосердя, і в подальшому Вертинський ніколи, ні разу в житті не прославляв силу зброї, лише беззбройність і слабкість. Епоха вважала жалість принизливою для людини. Вертинський оспівував жалість і не соромився жалості.
Він жалів маленьку балерину, дівчинку, «кокаином распятую в мокрых бульварах Москвы», а особливо загиблих у непотрібній народу війні, на якій співець сам провів два роки.
Вчився він чомусь… м-м… не зовсім добре. Щоб не сказати, кепсько.
Оскільки ж вчився вкрай незадовільно, то його із другого класу Імператорської 1-ї Олександрівської гімназії перевели в гімназію «простішу». Але переведення з однієї гімназії в іншу не змінило ситуацію на краще – навіть із «простішої» гімназії маленького Сашка Вертинського невдовзі виключать. З «вовчим», як водиться, білетом. Правда, лише за неуспішність.
І Сашкові нічого не залишалося робити, як податися у «вуличні університети», добре, що туди «приймали» будь-кого і на успішність там не звертали уваги, аби вмів за себе постояти.
…Після довгих років, проведених в еміграції, Олександр Вертинський у 1943 році повернеться нарешті на батьківщину. Але тільки у 1990 році – тридцять три роки, як його не буде в цьому світі, – з’являться мемуари артиста, співака, шансоньє, композитора.
І там він вже відведе душу, згадуючи своє дитинство і любий йому Київ:
«…Багато що я пам’ятаю ясно й виразно, але багато що стерлося з пам’яті. Що ж залишилося?
Клаптики… Маленькі різнобарвні клаптики… Уривки, шматки минулого, обрізки й залишки. Ну що ж. Адже ж із клаптиків можна зшити, наприклад, ковдру. Чи навіть килим. Правда, він буде строкатим, але ж і все життя моє було строкатим, різнобарвним.
Згадуючи дитинство, я бачу Київ. Мій дорогий, любий Київ. Ясніше всього я бачу його весною. Ми жили тоді на Фундуклеївській вулиці. Вулиця та піднімалася від Хрещатика вгору і, дійшовши до Пироговської, мальовничо спускалася вниз, до Єврейського базару. Поруч з нашим будинком було квітникарство Крюгера, а на протилежному боці – анатомічний театр. Тому на вулиці завжди пахло або квітами, або трупами.
Київ, як відомо, розташований на горі над Дніпром, і вулиці його круті й звивисті.
Дев’ятого березня, за православним календарем на «40 мучеників», у день мого народження, урочисто й пишно приходила весна. Приходила вона точно у визначений день, ніколи не запізнюючись і не примушуючи себе чекати. Вона приходила, як добрий господар у свій старий, забитий на зиму дім, і відразу ж бралася до праці. Відкривала віконниці, очищувала сніг з даху, розкутувала молоді яблуні в саду і наводила лад.
Тепер весна приходить неточно, із запізненням, іноді її навіть не побачиш, і пора року якось непомітно із зими та холоду переходить у літо.