Ваші пальці пахнуть ладаном

«Мені виповнилось десять років. Я тримав іспит у підготовчий клас Київської першої гімназії. Іспит я здав блискуче – на п’ять. Тільки по Закону Божому отець Семен задав мені підступне запитання:

– Якого дня Бог створив мишей?

Як відомо, створення світу йшло за визначеним розкладом. Був точно вказаний день, коли Бог створив тварин. І цей день мені був точно відомий, але я ніяк не міг собі уявити, щоб Бог займався створінням непотрібних і шкідливих гризунів. Тому, подумавши, я сказав:

– Бог мишей не створював… Самі завелись!..

Екзаменатори розсміялися. І все ж я отримав п’ять.

Весь підготовчий і перший класи я навчався відмінно. Потім щось наче трапилося зі мною. Що саме – не відаю. Але я став вчитися гірше й гірше. І нарешті мене вигнали з другого класу тієї аристократичної гімназії, яка на той час стала називатися Імператорською 1-ю Олександрівською гімназією і зовсім «задерла носа». А втім, на гімназичному жаргоні вихованців її, як і перше, називали «карандашами», не дивлячись на те, що над гілочками їх срібного герба з’явилася зверху імператорська корона.

Мене перевели до гімназії простішої. Була вона на «Новом строении», на Великій Васильківській вулиці, і йменувалася «Київська 4-а гімназія». Ми всі, хлопчики, були патріотами своїх гімназій, зневажали інші гімназії. Але найбільше задоволення полягало у тому, щоб лупити «карандашів», «аристократів».

З трудом переходив я з класу в клас, з переекзаменовками і двійками, і нарешті був урочисто вигнаний із п’ятого класу.

У чому ж тут річ? Адже я був тямковитий і не дурний хлопчик.

Очевидно, в неправильному вихованні. Тітка моя, Марія Степанівна, молода, але досить зіпсована самодурством, не мала аніякої уяви про виховання дітей, і тим більше хлопчиків. Вона сердилась, кричала і змушувала мене сидіти з підручниками до півночі. Погуляти, побігати з друзями, покататися на санках чи ковзанах мені не дозволялось.

Власне, тітка й навіяла мені відразу до навчання.

– Ти двієчник! – суворо говорила вона.

А якщо я все ж таки вивчав уроки, все одно наказувала:

– Повторюй пройдене!

– Вчи далі!

Тобто я був прикований до підручників, як каторжанин до ядра, і виходу не бачив ніякого.

«Вчи не вчи – рятунку немає!» – думав я і став обдурювати її і манкірувати навчанням. У задачник Євтушенського, наприклад, я клав яку-небудь цікаву книжку – «Таємничий острів» Жюля Верна або «Вершник без голови» Майн Ріда. Вдаючи, що я вчу, я бубонів щось уголос, щоб тітка думала, ніби я працюю, і запоєм читав ті цікаві романи. А в гімназії у відповідності із моїми знаннями йшли одиниці та двійки.

Дома за такі оцінтки мене по суботах чекала кара. Тоді я став підробляти оцінки, переправляючи їх на четвірки й п’ятірки. Врешті-решт, все це стало явним.