В погоні за іхтіозаврами

І він не забарився це зробити.

— Та що ви! Нічого схожого! — заперечив Румянцев, навіть не підозрюючи, як я зрадів його відповіді. Румянцев почав докладно описувати мені зовнішній вигляд касаток, а я слухав його й тріумфував. Здається, неповторне повторилося!

Шкода тільки, що видиво було майже таким короткочасним, як і вперше. Я скептично глянув на фотоапарат Румянцева й поцікавився, чи є надія, що знімки вийдуть.

— Надія, звичайно, є, — відповів він. — Але ж ви самі бачите, яке освітлення…

Незабаром мало зійти сонце; дрібні зірочки погасли. Роїння палоло не припинялося, дедалі більше ланцюжків спливало на поверхню океану, але ми несподівано втратили інтерес до цього явища, хоча й знали, що найбільша інтенсивність роїння палоло припадає на схід сонця; загадкові мешканці темних розколин починають свою шлюбну карусель у примарному місячному світлі, а закінчують під яскравим промінням сонця.

Мабуть, тому, що на світанку похолоднішало, мене почало морозити. Я взявся за весла й мовчки повернув у бік лагуни. Коли на сході, віщуючи близький день, з’явилася попеляста смуга, до нас долинула весела пісня. Це поверталися з багатим виловом полінезійці.

Сонце зійшло над обрієм враз, наче хтось виштовхнув його з океану. І коли проміння його впало на зелені, вологі від щедрої роси крони кокосових пальм, а білий кораловий пісок на березі знову сліпуче заблищав, наша шлюпка досягла входу в лагуну. Я востаннє оглянувся на океан: від величезної кількості ікри й молочка він став опаловим.

Слідом за пірогами полінезійців шлюпка наша увійшла в лагуну й пришвартувалася до борту “Чайки”.

Ні цілком законне бажання відпочити після втомної, безсонної ночі, ні запрошення на свято в село (а нас повідомили, що організатори торжества вже розлили в черепашки тридакни пальмове вино), — ніщо не змогло зупинити нас із Румянцевим. Не домовляючись і не відповідаючи на запитання здивованих учасників експедиції, ми кинулись у фотолабораторію й зачинились там.

Надії наші не справдилися. Вірніше, те, що могло вийти на фотографії, — вийшло: це були хистке, у світлих фосфоричних смугах, море й чорна спина невідомого чудовиська з гострим плавцем.

Румянцев засмутився не менше, ніж я.

— Ні, це, безперечно, не касатка, — доводив він мені. — Та хіба на такому знімку розбереш, хто це?

А я думав, що це іхтіозавр, хоч так і не наважився поділитися своїми міркуваннями з Румянцевим.

І в мене було таке передчуття, що незабаром я знову зустрінуся з таємничим мешканцем океану. Чому воно раптом виникло, пояснити не можу, але передчуття збулося. Правда, не так, як малювала мені фантазія, бо побачити іхтіозавра на власні очі не пощастило.

І тоді я вперше й востаннє в житті позаздрив людям, корабель яких було розбито і які мало не загинули в океані.