В погоні за іхтіозаврами
- Автор: Забелин Игорь Михайлович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ю. П. Тарнорудер
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В погоні за іхтіозаврами». Краткое содержание книги:
Про все це розповідає книжка “В погоні за іхтіозаврами”.
Автор, вчений-географ, у захоплюючій формі змальовує життя глибин океанів та морів, роботу по вивченню таємниць цього життя.
…Останнім великим портом, куди зайшла “Чайка”, був Ріо-де-Жанейро. Уздовж берегів Південної Америки й Вогняної Землі ми спустилися до мису Горн, обігнули його в ясну, хоча й не жарку, погоду й вийшли в Тихий океан. У той час, коли в Москві, Києві чи Ленінграді з дерев опадає листя, а ранкові приморозки сковують тонким льодом калюжі, у південній півкулі тільки-но починається весна. Ми, звичайно, знали це, та все ж, відриваючи аркушики календаря, чи ставлячи у своїх щоденниках число, мимоволі поглядали в ілюмінатор, неначе сподівалися побачити низьке похмуре небо, похилені до землі віти берез із побурілим від дощів листям або пожовклі каштани, — і щоразу в душі трошечки дивувались і високій блакиті неба, і жаркому сонцю, яке опівдні світило з півночі, і темно-синьому океану, що розмірено дихав навколо.
Ми не мали наміру швидко перетнути Тихий океан. Ні, ми свідомо не поспішали. При погожому вітрі виключали мотор, і “Чайка” безшумно линула вперед під білосніжними парусами. Часто ми лягали в дрейф. У таких випадках ми вдвох з іхтіологом Румянцевим спускали на воду легкий пліт, відпливали метрів сто від шхуни й “завмирали”: прибирали весла й ставали німими спостерігачами.
Ви, може, думаєте, що з борту “Чайки” ми могли з таким самим успіхом спостерігати за океаном?.. Як не дивно, але це зовсім не так. Борт шхуни підносився над поверхнею води не більш як метрів на два, і все ж таки ці два метри перетворювали нас у мешканців зовсім іншого світу, у випадкових “гостей” океану. На плоті ж ми почували себе не гістьми, а жителями океану, і океан, — часом так нам здавалося всерйоз, — також “відчував” це й ставився до нас довірливіше, охочіше розкривав свої таємниці. Зграї тунців і макрелей легкими тінями проносилися під нами, зацікавлено придивлялися до нас акули, а морська черепаха одного разу спробувала вилізти на наш пліт. На край його ми ставили інколи вночі ліхтар, світло якого приваблювало не тільки летючих рибок, а й більш рідкісних жителів океану. Так ми впіймали кілька невідомих науці риб, причому найцікавішим було те, що ці риби, не боячись нас, вистрибували з води на пліт. Приблизно через місяць після того, як наша шхуна обійшла мис Горн, уночі на пліт забралась якась незвичайна істота завбільшки близько метра.
Страховисько, яке завітало до нас, мало надзвичайно дужі плавці, схожі водночас на риб’ячі й на ласти тюленя. Ця істота, коли ми, всупереч правилам гостинності, схопили її, вчинила нам запеклий опір, і тільки завдяки щасливому випадку наші пальці зосталися цілими. Нам, однак удалося, відбувшись незначними подряпинами, запхнути потвору в цинковий ящик, який гідробіологи звуть “труною”. Після цього ми негайно викликали ракетами шлюпку, перебралися на шхуну, налили в ящик формаліну — і незвичайний гість назавжди затих.
Уранці ми розітнули цю істоту і, на превеликий свій подив, виявили в неї незаперечні ознаки риби, як і слід було сподіватись, і такі ж безсумнівні ознаки плазуна, чого ми вже ніяк не чекали. Особливо вразило нас те, що в чудовиська, поряд із добре розвиненими зябрами, були й легені, правда, крихітні, явно недостатні для того, щоб тварина могла дихати тільки ними й жити на суходолі. Ми з Румянцевим довго сперечалися, що це за дивовижна істота: риба, яка поступово перетворюється в сухопутну тварину, чи, навпаки, сухопутна тварина, що перетворилася в рибу.
У середині листопада ми наблизилися до архіпелагу Туамоту. Першими оповістили нас про острови птахи, а потім ми помітили на виднокрузі нерухомі хмари — удень вони майже завжди стоять над океанічними островами. Минула ніч, а вранці ми побачили на заході малесенький зелений куполок, — неначе краєчок темно-зеленого місяця виглянув із-за обрію, — і зрозуміли, що підходимо до острова. Колір води навколо нас змінився — з темно-синьої вона стала зеленкуватою; під куполком з’явилася біла рисочка — смуга прибою. А за дві години “Чайка” обережно йшла вздовж коралових рифів, і ми всі милувалися прибоєм і райдужним віялом бризок над острівцем.
Ми обігнули архіпелаг Туамоту з півночі й кинули якір у тихій лагуні атола Тікахау, що входить у групу островів Росіян. Вони були відкриті й описані російськими мореплавцями: Коцебу, Беллінсгаузеном, Лазарєвим, і багато з цих островів, окрім тубільних назв, мали ще й інші, російські: атол Таенга називався островом Єрмолова, атол Макема — островом Кутузова, атол Такапото — островом Спиридова, а атол Тікахау носив ім’я Крузенштерна. Ми були першими радянськими людьми, які відвідали острови Росіян, і, мабуть, через це, а також тому, що почували ми себе продовжувачами чудових морських традицій Росії, настрій у всіх був святковий.