В погоні за іхтіозаврами

“Вудильники” раптом зникли, як здалося мені, без усякої на те причини; і зараз же крізь промінь прожектора промчала веретеноподібна істота, роздивитись яку я не встиг. Очевидно, вусики-антени “вудильників” уловлюють коливання води й допомагають орієнтуватися в темряві: якщо коливання сильні, — значить, наближається велика тварина, ворог, і треба рятуватись; якщо ж коливання слабкі, — поблизу здобич, і можна нападати самому…

…Через чотири години після занурення батискаф досягнув дна на глибині 8470 метрів, і ми почали поволі спливати. Надзвичайне нервове напруження притупило нашу спостережливість, і ми мріяли тільки про одне: якнайшвидше повернутися на палубу судна й відпочити. Проте ми й далі продовжували механічно стежити за показаннями приладів, дивитися в ілюмінатори. Коли до поверхні залишилося близько трьох кілометрів, у темряві знову з’явилися дві вогняні смужки. Несподівано вони метнулися в бік батискафа. Я ввімкнув прожектор — і величезне гостродзьобе страхіття на моїх очах перекусило власника двох вогняних ланцюжків.

— Він! — наче від болю скрикнув я, та перше ніж Румянцев встиг глянути в мій ілюмінатор, чудовисько й його жертва зникли.

— Хто — “він”? — спитав Румянцев, наляканий моїм криком.

— Він, — слабким голосом повторив я. — Він… На іхтіозавра схожий…

Румянцев ще раз глянув в ілюмінатор і знизав плечима.

— Може, привиділося?

Я нічого не відповів. У мене вже не було сил доводити й сперечатися…

І тоді я вирішив розповісти про свої спостереження й здогади всім. Якщо цією таємницею океану зацікавляться тисячі людей у різних кутках земної кулі, можна не сумніватися: незабаром вона перестане бути загадкою.