Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Її життя як коректора видавництва було набагато простішим. Тричі на тиждень вона їздила в район Канда, щоб від дев’ятої ранку і до п’ятої пополудні вичитувати коректуру на третьому поверсі невеличкого будинку, готувати чай і бігати вниз (бо в будинку не було ліфта) купувати гумки. Ніхто особливо до цього її не підганяв, просто вона була єдиною незаміжньою жінкою у видавництві. Зовсім як хамелеон, залежно від місця й обставин вона могла виблискувати або пригасати.
Я вперше зустрівся з нею (або радше, з її вухами) відразу після розриву з моєю дружиною — на початку серпня. Я підрядився до приготування копій реклами для комп’ютерної фірми програмного забезпечення і саме тоді вперше опинився віч-на-віч перед її вухами.
Директор рекламного агентства, розклавши на столі план заходів і кілька великих чорно-білих фотографій, сказав, що протягом тижня треба приготувати для них три види копій титульних сторінок макета реклами. На всіх трьох фотографіях було величезне зображення вуха.
Вухо?
— Чому вухо? — спитав я.
— Та хто його знає чому? Вухо та й усе. Маєш тиждень для роздумів над ним.
Отож я протягом тижня жив, споглядаючи вуха. На стіні перед столом приліпив липучою стрічкою три велетенські фотографії вуха і, покурюючи сигарети, попиваючи каву, заїдаючи бутербродом та обрізуючи нігті, не спускав з них очей.
Через тиждень якось я скінчив доручену роботу, але фотографії вуха і далі висіли на стіні. Може, тому, що лінувався їх відривати або звик їх щодня споглядати. Однак справжня причина того, чому я їх не відірвав і не засунув у шухляду, полягала в тому, що з багатьох сторін вони мене вабили. Про вухо такої форми можна було тільки мріяти. Або назвати ідеальним зразком. З такою силою мене ще ніколи не притягувала збільшена частина людського тіла (зокрема, й статевих органів). Чомусь воно нагадувало мені велетенський фатальний вир.
Одна крива з неуявленною сміливістю перетинала площину фотографії, інші із скрадливою обережністю кидали ледь помітні тіні, а ще інші, наче на стародавніх фресках, вимальовували безліч легенд. Однак мочка перевершувала гладкістю всі криві лінії, а пухкістю — будь-яку життєву силу.
Через кілька днів я зателефонував фотографу, автору цих фото, й вирішив дізнатися від нього ім’я власниці вух та номер її телефону.
— А навіщо все це вам? — спитав фотограф.
— Просто зацікавився. Бо це надзвичайно прекрасні вуха.
— Ага, вуха справді нічого собі… — мимрив фотограф. — Але як людина вона нічим не примітна. Якщо б ви захотіли познайомитися з молодою дівчиною, то я вам рекомендую модель у купальному костюмі, яку я недавно знімав.
— Дякую, не треба, — відповів я і поклав трубку.
Я телефонував їй о другій, шостій і десятій, але ніхто не брав трубки. Очевидно, вона була по-своєму зайнята.
Спіймати її я зміг нарешті о десятій наступного ранку. Я коротко відрекомендувався і сказав, що хотів би поговорити про одну справу щодо недавньої реклами, а потім запитав, чи вона не погодилася б разом зі мною повечеряти.
— Але кажуть, що роботу вже закінчено, — сказала вона.
— Закінчено, — погодився я.
Вона, здавалось, була трохи спантеличена, але більше не перепитувала. Ми домовились зустрітися в кафе на вулиці Аоямадорі.
Я замовив по телефону столик у французькому ресторані найвищого класу серед відомих мені досі. Потім натягнув на себе щойно куплену сорочку, довго вибирав краватку й одягнув ще зовсім новий піджак.
Як і застерігав фотограф, вона справді була нічим не примітна. У простій одежі, з рядовим обличчям, вона здавалася хористкою другорядного жіночого коледжу. Але для мене, звісно, це не мало значення. Мене розчарувало те, що вона повністю заховала вуха під спущеним донизу волоссям.
— Ти ховаєш свої вуха, чи не так? — недбало спитав я.
— Ага, — відповіла вона недбало.
Ми прибули трохи раніше, ніж передбачалося замовленням, а тому були першими відвідувачами. Освітлення було блідим, підійшов офіціант і довгим сірником запалив червону свічку на нашому столі, а метрдотель своїми риб’ячими очима уважно перевіряв, чи правильно розкладено серветки, тарілки, ложки й виделки. Начищена дубова підлога, викладена у вигляді ялинки, яскраво виблискуючи, відлунювала від стуку підборів офіціанта. Його черевики здавалися набагато дорожчими від моїх. Квіти у вазонах були свіжими, а на білих стінах висіли оригінали (це було видно з першого погляду) картин сучасного мистецтва.
Я пробіг очима по переліку вин і вибрав біле, а з закусок зупинився на качиному паштеті, окуні в глечику і печінці морського чорта із вершками. Після ретельного вивчення меню, вона замовила суп з морської черепахи, салат із зелені та мус з морського язика, а я — суп з морського їжака, смажену телятину, приправлену петрушкою, і салат з помідорів. Все це, здається, обійшлося мені половиною витрат на прожиток протягом місяця.