Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Випий, — сказав я, поволі повертаючи собі власний голос.
Мовчанка.
— Ти б усе-таки щось випила.
Через якоїсь півхвилини вона неквапливо підвела голову над столом і втупилася невидющим поглядом у засохлу герань у вазоні. Кілька тонких її волосинок прилипли до мокрої щоки. Легка волога пливла ореолом навколо її голови.
— Ти не переживай, — сказала вона. — Я не збиралася плакати.
Я подав їй пачку салфеток. Вона тихо висякала носа й нервово змахнула рукою з лиця прилипле волосся.
— Правду кажучи, я збиралася піти ще перед твоїм приходом. Бо не хотіла більше з тобою бачитися.
— Однак змінила намір, чи не так?
— Зовсім ні. Просто перехотілося кудись іти. Та не переживай — тепер я піду.
— Але все-таки випий кави.
Прислухаючись до повідомлень про стан дорожнього руху, я сьорбав каву і розрізав ножицями конверти двох листів. Перший був повідомленням з магазину меблів — про двадцятивідсоткову знижку в разі купівлі меблів у зазначений термін. Другий не хотілося читати, бо надійшов від знайомого, про якого не було бажання навіть згадувати. Обидва листи я зібгав разом у кулак і жбурнув у кошик для сміття, а потім взявся гризти залишки сирних паличок. Очевидно, щоб зігрітися, вона обхопила чашку обома долонями й, притулившись губами до її краю, пильно дивилася на мене.
— Салат у холодильнику.
— Салат? — підвівши голову, я подивися на неї.
— Помідори з квасолею. Більше нічого не було. Огірки зіпсувались і я їх викинула.
— М-м-м…
Я вийняв з холодильника салат у глибокій тарілці із синього окінавського скла й вилив туди рештки приправи у пляшці. Помідори з квасолею лежали на дні салатниці холодною й несмачною тінню. Не мали смаку також крекери і кава. Мабуть, виною цьому було ранкове проміння. Під його дією все розкладалося. Я не допив кави, витягнув з кишені зім’яту сигарету й прикурив її від давно забутих сірників. Кінчик сигарети сухо затріщав, а фіолетовий димок від неї описав у ранковому промінні геометричний візерунок.
— Я був на похороні. А потім подався на Сіндзюку й пив до ранку сам-один.
Звідкись прибіг кіт й, довго позіхнувши, вистрибнув їй на коліна. Дружина пошкребла його кілька разів пальцями за вухом.
— Можеш нічого не пояснювати, — сказала вона. — Це вже мене ніяк не стосується.
— А я не збираюся цього робити. Просто розповідаю.
Вона злегка здвигнула плечем і заткнула шлейку бюстгальтера під плаття. На її обличчі не було жодного виразу. Воно мені нагадало бачену колись фотографію зануреного в море міста.
— Мова йде про колись знайому одну людину. Людину, якої ти не знаєш.
— Он як?
Кіт на її колінах витяг лапи на всю довжину і за одним разом видихнув з грудей повітря.
Я мовчки споглядав кінчик запаленої сигарети.
— Чому вона померла?
— Автомашина збила. Тринадцять кісток поламала.
— То була дівчина?
— Ага.
Скінчилися останні новини та повідомлення про дорожньо-транспортні пригоди на сьому годину ранку, і радіо знову почало передавати музику рок-н-ролу. Вона поставила чашку з кавою на тарілку і глянула мені в обличчя.
— Скажи мені: ти так само нап’єшся, якщо я помру?
— Пив я зовсім не через похорон. Хіба що першу чарку-дві.
Надворі починався новий день. Новий спекотний день. Крізь віконце над умивальником виблискувало, як ніколи, громаддя висотних будівель.
— Чогось холодного не вип’єш?
Вона заперечливо хитнула головою.
Я добув з холодильника банку коли й висушив її до дна.
— То була дівчина, яка спала з будь-ким, — сказав я. Ніби висловлював співчуття: «Покійниця була дівчиною, яка спала з будь-ким».
— Навіщо все це ти мені розповідаєш? — запитала вона.
Я й сам не розумів навіщо.
— Отже, вона спала з будь-ким?
— Саме так.
— Але не з тобою?
У її голосі зазвучала особлива нотка. Я підвів голову над салатницею і глянув крізь засохлу герань у вазоні на її обличчя.
— Ти так гадаєш?
— Мені чомусь здається… — сказала вона тихо. — Ти не такої вдачі.
— Якої саме?
— У тебе щось є таке… Як у пісочного годинника. Як тільки пісок висипеться, прийде хтось і знову його запустить.
— Ти так вважаєш?
Вона ледь-ледь розтулила губи.
— Я прийшла забрати свої речі. Зимове пальто, капелюшки тощо. Я поскладала їх у коробки. Як матимеш час, передай для пересилки, гаразд?
— Я тобі привезу.
Вона мовчки заперечливо хитнула головою.