Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Ну то як?
Затамувавши подих, я приголомшено дивився на неї. У горлі мені пересохло так, що я не міг жодного звуку видобути із себе. Якусь мить по білих тинькованих стінах, здавалось, побігли хвилі. Голоси відвідувачів і стукіт тарілок спочатку стишились, а потім знову повернули собі початкову силу. Я чув плюскіт хвиль і пригадував запах давно забутого вечора. Але все це було лише невеликою частиною відчуттів, що наринули на мене протягом цих кількох сотих секунди.
— Неймовірно! — видушив із себе я. — Здається, наче ти зовсім інша людина.
— Саме так, — сказала вона.
2. Про розблокування вух
— Саме так, — сказала вона.
Вона була по-неземному прекрасною. Такої краси я досі не бачив і не уявляв собі. Вона сягала розмірів Всесвіту і водночас конденсувалася до об’єму льодовика. Зухвало розширювалася і водночас знічувалася. Перевершувала всі мої уявлення. Вона та її вуха зливалися в одне ціле і сповзали вниз схилом часу, немов первісний промінь світла.
— Ти незвичайна! — сказав я, нарешті віддихавшись.
— Я знаю, — відповіла вона. — Такий стан буває, коли мої вуха розблоковано.
Кілька відвідувачів ресторану, повернувшись у наш бік, завмерли з подиву. Офіціант, що підійшов з новою порцією кави, не міг її як слід налити. Ніхто не промовив ні слова. Лише бобіна магнітофона й далі крутилася.
Вона вийняла з торбинки ментолову сигарету і сунула собі в рот. Я квапливо запалив її своєю запальничкою.
— Я хочу з вами переспати, — сказала вона.
І ми переспали.
3. Про розблокування вух (продовження)
Однак для неї ще не настала епоха повного блиску. Протягом наступних двох-трьох днів вона кілька разів відкривала свої вуха, а потім знову ховала свій неймовірно чудесний витвір під волоссям і тоді знову ставала звичайнісінькою дівчиною. Враження було таке, ніби на початку березня для проби вона перестала одягати пальто.
— Здається, ще не настала пора відкривати вуха, — сказала вона. — Я ще сама не збагну, як найкраще розпорядитися своєю силою.
— Я не заперечую, — погодився я. Бо вона, і сховавши вуха, здавалася непоганою.
Вона іноді показувала свої вуха, але майже завжди це було у випадках, пов’язаних із сексом, який тоді здавався чимось дивовижним. Коли падав дощ, пахло дощем. Коли співали птахи, їхній спів звучав особливо виразно. Мені не вистачає слів, щоб описати цей стан.
— Ти не показуєш вух, коли спиш з іншими чоловіками? — спитав я її одного разу.
— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Вони, мабуть, і не здогадуються, що в мене є вуха.
— А яким буває секс тоді, коли ти ховаєш вуха?
— Обов’язком. Схожим на жування газетного паперу, позбавленим будь-якого відчуття. Та байдуже. Бо виконання обов’язку — теж непогана справа.
— Але з відкритими вухами все набагато приємніше, чи не так?
— Ага.
— Тоді краще відкривати вуха, — сказав я. — І не варто забивати собі голову всяким непотребом, як ти гадаєш?
Вона пильно глянула йому в очі й зітхнула.
— Я бачу, ви нічого не розумієте.
Справді, я багато чого зовсім не розумів.
Передусім причини її особливого ставлення до мене. Бо я анітрохи не вважав, що чимось кращий за інших або сильно відрізняюсь від них.
Та коли я їй це сказав, вона засміялася.
— А все дуже просто, сказала вона. — Ви шукали мене. І це найголовніша причина.
— А якщо, припустімо, хтось інший тебе шукав би?
— Принаймні зараз ви до мене не байдужі. Крім того, ви набагато кращі, ніж вам здається.
— Чого ж це мені так здається? — спитав я.
— Тому що ви живете лише однією половиною свого «я», — відповіла вона прямо. — Інша ваша половина залишається неторканою.
— Гм-м-м…
— У цьому розумінні ми схожі одне на одного. Я прикриваю вуха, а ви живете лише однією половиною свого «я». Вам так не здається?
— Навіть якщо це й правда, то все одно друга половина мого «я» не така блискуча, як твої вуха.
— Цілком можливо, — і вона усміхнулася. — А ви справді нічого не розумієте.
З усміхом на устах вона відкинула назад волосся і розстебнула блузку.
Пополудні того вересневого дня наприкінці літа я не пішов на роботу і, граючись її волоссям у ліжку, думав про китовий прутень. Море було темно-сірим, буйний вітер бився об скляні шиби акваріуму. У виставковій залі під високою стелею не було, крім мене, нікого. Китовий прутень, назавжди відірваний від кита, повністю втратив свою первісну суть.