Погоня за вівцею

Я прокидався о сьомій ранку, готував каву і фінки, йшов на роботу, обідав у місті, випивав одну-дві чашки саке, повертався додому, протягом години читав книжку і, погасивши світло, засинав. У суботу і в неділю замість роботи від самого ранку я відвідував кінотеатри і таким чином гаяв час. Потім, як завжди, сам обідав у місті, випивав чашку саке і читав книжку перед сном. Я жив цілий місяць так само, як люди, що викреслюють один за одним дні в календарі.

Мені здавалося, що до певної міри її зникнення було невідворотною подією. Бо що сталося, того не відвернути. І не мало великого значення те, як упродовж чотирьох років ми між собою ладнали. Так само, як і вирвані з альбомів фотознімки.

Не мало також значення і те, якби одного дня вона переселилася до мого приятеля, з яким протягом довгого часу регулярно спала. Такі випадки могли трапитися і справді іноді траплялися, а тому я зовсім не вважав, що й цього разу сталося щось особливе. Зрештою, це її особиста справа.

— Врешті-решт, це твоя особиста справа, — сказав я.

Вона заявила, що хоче розлучення, у неділю пополудні, в червні, саме тоді, коли я просував палець у кільце, щоб відкрити банку пива.

— Хочеш сказати, що тобі все одно? — спитала вона повільно.

— Ні, мені не все одно, — відповів я. — Я лише кажу, що це твоя справа.

— Правду кажучи, я не хочу з тобою розлучатися, — сказала вона через хвилину.

— Ну тоді не розлучайся, — відповів я.

— Але ж разом з тобою я нічого не досягну.

Більше нічого вона не сказала, однак я, здається, зрозумів, що в неї було на думці. Через кілька місяців мені мало сповнитися тридцять, а їй — двадцять шість років. І якщо взяти до уваги масштаби того, що від нас вимагатиме життя в майбутньому, треба визнати, що ми заклали для нього вутленький фундамент. А, може, й нічого. Упродовж тих чотирьох років ми лише проїдали наші заощадження.