Етимологія крові

Згадую про свої перші кольорові фломастери. Стає якось тепло на серці. Не даремно ж я так любила писати літери, слова. Але якби хтось тоді сказав моїм батькам, що з їхньої єдиної донечки вийде колись дослідник мови, вони б розсміялися – так само, як сміялися, коли я прощалася з нашою хатою.

Перевіряю електронну пошту. Одні спами – як хаос. І порожнеча – просто як порожнеча.

За вікном – салют. Різнобарвні вогники вилітають на волю (у них воля – це смерть – геть як у людей), бахкають собі… Не хочу думати ні про що, але ж думаю, що ні про що не хочу думати… І від цього якось некомфортно на душі. Ніби там якийсь тягар. Це так важко, коли маєш тягар і не знаєш, як його позбутися.

«Ти обожнюєш його», – згадую слова свого божевільного сусіда.

Як ти, Ільку, помиляєшся, знав би, як.

Місто моє – у моєму серці, в уяві, у пам’яті, у снах. І не накриється воно – допоки я жива. А як не стане мене – то чи буде сенс в існуванні мого міста для когось іншого?.. Тоді воно існуватиме зі мною там, куди ПІДУ.

А це місто, у якому живу, про яке говорив пророк Ілля – так я називаю іноді свого сусіда, – воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять власний фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше.

Ройбуш тече з чайничка у горнятко, наче потойбічний час, і пахне лісом, у якому я виросла. І взагалі я, здається, поринаю у якусь давно забуту чи, може, навіть зовсім загублену в безжальному дорослішанні казку, міфологему, наповнену безліччю химер, сновидінь, архетипів.

І вже порожні листи у віртуальному просторі не мають жодного значення. Вже взагалі не чекаєш ні від кого листів. І сама не хочеш нікому їх писати.

А може, це просто депресія? Прихована і глибока. Тоді треба негайно тікати подалі від Києва…