Етимологія крові
- Автор: Багряна Анна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Етимологія крові». Краткое содержание книги:
– Отже, про назву, – і я почала переказувати вичитаний перед поїздкою текст. – Жаба – це істота, що живе у двох стихіях. У різних традиціях вона пов‘язана саме з водою, зокрема, з дощем, і присутня в ритуалах викликання дощу. Наприклад, у давньоіндійському священному тексті «Ригведі» є гімн жабам, які починають кумкати, віщуючи настання сезону дощів. У Давньому Єгипті з головою жаби зображувалися чоловічі першобожества. Жабам приписували владу над розливами Нілу, від яких залежав урожай. Єгипетська богиня родючості і породіль зображувалася жабою або жінкою з жабою на голові. Пізніше ця богиня була запозичена греками і стала називатися Гекатою. Вона буцімто була донькою Деметри і Зевеса, сестрою Діви-Персефони, покровителькою місяця, чаклунства й усіляких примар. Римляни ж ототожнили Гекату-Жабу з увінчаною трояндою богинею пологів Люциною. Ранні християни прийняли цей символ: Жаба, ув’язнена у квітці Лотоса, чи просто жаба була формою, вибраною для храмових світильників, на яких були вирізані слова: «Я єсмь Воскресіння». У Китаї жаба символізує інь, місячне начало, безсмертя, багатство й довголіття. Водночас жаба символізувала не лише водну, а й вогняну стихію. Іще з незапам’ятних часів у багатьох народів світу, наприклад, у китайців чи монголів, вогнище ототожнювали з жабою, що сидить в печері. Найдавніша цивілізація – трипільська, що постала на наших київських землях сім тисяч років тому – залишила по собі згадку про жабу як священну істоту. Жаба пов’язувалася із загробним культом і воскресінням після смерті. А праслов’яни-язичники, що довгий час мешкали в Карпатах, а це були, насамперед, слов’янські та литовські племена, мали спільне божество вогню на ім’я Габіє. До нього зверталися із проханням запалити полум’я і розкидати іскри. Цим же іменем називали і родинне вогнище, якому поклонялися як святій Габії. То було святилище, воістину – святе місце. А «піти за Габією» означало «вмерти»… Красиво, правда ж, «піти за Габією»?..
– Ого, ціла лекція. Звідки ти все це знаєш? – здивувалася Марта.
– Це входить у сферу моєї фахової зацікавленості.
– Тоді не на ту тему пишеш дисертацію, Яросю, – зауважила подруга.
– До речі, про дисертацію. У ній я досліджую історичну фонетику української мови, і тут мені теж є чим поживитися. У давній українській мові, як і в більшості слов’янських мов, задньоязикове «г» під впливом вічно м’якого «й» спочатку було пом’якшилося, а потім змінилося на шипляче «ж». Отже, литовське «габіє» це наше «жаб’є», а по-гуцульськи «жєб’ї», бо ж гуцули вимовляють м’яко, з наближенням до литовської мови. У гуцулів, між іншим, на жаб’ячу тему існує таке повір’я: разом із променями сонця, тобто з першою ранковою росою, досвітком, жаби падають із місяця на землю…
– Слухаю і тихенько заздрю тобі. Ти обрала дуже цікавий фах. Це не макроекономіка з її валовим внутрішнім продуктом і складним нагромадженням цифр, – зітхнула Марта, коли я закінчила свою просвітницьку оповідку.
– Але не всім же збирати давні легенди і досліджувати наслідки занепаду зредукованих звуків. Хтось мусить і рахувати гроші, – заспокоїла подругу.
Як би нам не було добре лежати отак на траві під теплими сонячними променями, а мусили іти далі. Адже до смерку бажано було б остаточно визначитися з помешканням.
Нарешті вийшли на трасу. Машини проїжджали по ній рідко, а пішоходи довгий час взагалі не траплялися на нашому шляху.
Ми з Мартою мали намір задибати у якесь глухе гуцульське село і саме там розпочати пошуки місця для зупинки. Але, попри те, що так довго блукали верховинськими манівцями, врешті знову опинилися в гамірному центрі селища, біля стрімкого Черемошу – де ополудні зупинився наш автобус.
Піша подорож і водні процедури вже добряче нагнали апетиту. Тільки ходити по харчевнях з такими величезними торбами двом тендітним дівчатам якось не припадало. Я залишила Марту біля найближчої продуктової крамниці. Сама швиденько заскочила всередину із наперед заготовленою десяткою – на два півлітрові полуничні йогурти, які ми випили одразу ж на виході. Місцеві страви встигнемо ще скуштувати. Й оскільки до вечора лишалося зовсім недовго, вирішили не випробовувати свою долю в перший день перебування на цій землі. Повернули на одну з найбільших вулиць селища, намагаючись не оминати жодної господи.
Нас прийняла немолода вже, але приємної зовнішності, жіночка у квітчастому фартуху. Так, у неї є кімнатка для двох дівчат. Візьме вона зовсім небагато, всього лише символічну суму. Вхід до тієї кімнатки окремий, отже, ніхто нікого не турбуватиме зайвий раз. Там у сінях є невеличка електрична плита, можна зварити яку картоплину, є чайник, щоб нагріти води на чай або на вмивання. Нужник надворі, душ – теж, але ж тепер літо, вода в бачку швидко нагрівається. Ага, її можна називати просто «тета Нестія», тобто тітка Настя «по-нашому». І коли щось треба – нехай не соромимося, гукаємо. З першого погляду – взаємна симпатія. Як добре. Ми віднесли речі до хати, перевдягнулися в джинси та спортивні куртки, принципово відмовившись у цей вечір від усякої косметики (кому не подобається, нехай не дивиться), і пішли вивчати місцеві бари. Вже починало смеркати.