Етимологія крові

Хай їм грець, тим ниточкам! – вирішила. І почала жити заради себе, у власне задоволення, не переймаючись зайвими думками й почуттям. Як живе більшість дівчат.

І ВОНА – вже не снилася мені.

Але ж є речі, сильніші від нас. Чи не так? Зрозуміла це, коли закохалася. Знову. А може – вперше, тобто – по-справжньому?

З Андрієм ми познайомилися після однієї наукової конференції. Запитав, чи не могла б я переслати свій реферат із соціолінгвістики йому на емейл – для серйозного мовознавчого журналу, у якому він працює заступником головного редактора. Мовляв, його зацікавило моє дослідження.

Ми випили вина і пішли гуляти вечірнім містом. Коли минули Львівську площу і вийшли через двори до язичницької гори Гончарки, Андрій нарешті наважився мене поцілувати. І вже тоді, за тим теплом, яке струменіло з його рук і вуст, я відчула, як продовжую вростати у своє місто, у фундаменти будинків і корені дерев, у землю й воду.

Тримаючись міцно за руки, усе-ще-віддалені і вже-не-чужі, ми підійшли до краю прірви, і я подумала, коли дивилася униз: напевно, знову – воно, кохання.

Андрій, як і Думін, мав сім’ю, а, отже, цей роман від самого початку не обіцяв мені нічого обнадійливого. І все ж таки, важка темна сила вкотре затьмарила мій зір, взяла в полон і розум, і тіло, повела – мов приреченого сліпця – по черговому пекельному колу.

У нього були світло-карі очі й темне волосся. Стрункий, вишуканий чоловік. Любив красиві краватки, каберне з креветками – ввечері, каву з вершками – вранці, котів, сина, мене, футбол, індійські фільми і японські кросворди. Власне, я й не пригадую, щоб він любив іще щось, окрім цього всього. Ми не сварилися жодного разу, але таки кілька разів розходилися – «черговий раз назавжди». Я діставала його своїми отруйними докорами. Просто мені не подобалося, що він зустрічається зі мною, а живе з іншою жінкою. У вихідні ж – заледве відсмикував пісну годинку для мене. Тож як могла не дорікати?.. Але найдивніше: коли нарешті прощалися-розходилися-на-віки-вічні «по-хорошому», домовляючись не траплятися більше одне одному на очі, він – ніби навмисне – щоночі приходив у мої сни. А може, це я приходила сама – до нього?.. Ми розмовляли і кохалися, сварилися, мирилися. По-справжньому я жила лише у снах, а реальність ставала мені нецікавим сном, завершення якого очікувала з нетерпінням. Не сварилися. Просто – прощалися. І розходилися. Ніби назавше. А тоді снилися одне одному… Я кохала. Мені бракувало його. Я божеволіла, коли Андрій залишав мене – напризволяще самій собі. І тоді ми разом не витримували – сни перетворювали знову на реальність. Але реальність надалі залишалася одним великим сном.

Я боялася втратити своє почуття. І водночас – вперто чекала, коли нарешті прийде ВОНА. З ножем. Аби навіки відрізати від мене оте кохання. І з крапельками своєї крові на ножі. Крові – яка є також у мені.