Етимологія крові

Той зніяковів. Ми обоє відчували себе зніченими перед Думіним, бо не знали, як усе пояснити.

– Ще раз запитую, що сталося? – тепер звернувся одночасно до нас обох.

– Нічого страшного, – відповів Віталя, – просто у неї не вистачає грошей…

І тоді я сяк-так, захлинаючись слізьми і шмарклями, долаючи післяанестезійний параліч лівої щоки, пояснила Думіну всю оцю ідіотську ситуацію – як мені було боляче, як відпросилася з пар і забула зазирнути до гаманця, коли йшла до нього в клініку, що, між іншим, є однією з кращих клінік у Києві (ну мусила ж щось таке сказати!). Пообіцявши, що неодмінно принесу потрібну суму вже сьогодні ввечері: годину їхати додому і годину назад, – отже, буду рівно за дві години.

– Можеш не квапитися, заспокойся, – провів долонею по моєму волоссю.

Мене обдало жаром. Здалося, що від голови по хребті й аж до п’ят пройшов електричний струм. Я подивилася йому в обличчя. З очей Думіна вилітали звабливі бісики, чіплялися за мої руки, шию, груди, живіт, просилися нижче, але я боялася пускати їх нижче… Для мене це було щось нове, несподіване.

Віталя, спостерігаючи за нами, надувався, ніби ось-ось лусне. Від злості. На мене. А може, від заздрощів. До свого шефа.

Гроші я привезла за годину до закриття клініки. Окрім Думіна, там уже нікого не було. Грошей, ясна річ, ніхто не взяв. Далі все було, наче за сценарієм дешевої, а проте красивої, французької мелодрами… З ним я стала жінкою. З ним я відкрила у собі жінку – для самої ж себе, і для нього також. Відкрила і злякалася власного відкриття… Здавалося, що я ніколи не зможу насититися отим коханням. Воно затягувало мене у якусь страшну безодню і поглинало – повільно, але невідворотно. Це було щось дивне. Неприродне. Ніби вселився в мене якийсь гаспид…

Я почала любити і ненавидіти своє місто (його місто!), яке зробило мене жінкою, яке знищило в мені маленьку дівчинку. Приростала, вростала болючим нервом свого дівочого дорослішання, пускала коріння, напувала власними соками, і воно – місто – наповнювало мене собою – оселялося в мені, обіцяючи нове життя… кольорове і яскраве, ніби всуціль розписане моїми першими фломастерами.

Думін ніколи не відвозив мене до самого будинку, лише до метра. Ми з ним мешкали на різних берегах Дніпра, і він не міг повертатися додому надто пізно. А я продовжувала прив’язувати його невидимими ниточками власних бажань, усе міцніше й міцніше, тягнула до себе, а потім, уже разом із собою, – до глибокої і страшної безодні. Він спав, обіймаючи єдину – перед людьми (але не перед Богом!) – жінку, і навіть не здогадувався про мою силу. Неспокійно – адже кожної ночі я, сама того не усвідомлюючи, приходила у його сни. І там, у снах, продовжувала кохати його.

Клініка «Д.Думін» стала мені оазисом і пеклом, де я відроджувалася і де потім спалювала себе кожною новою втечею – до нього, від нього.