Етимологія крові
- Автор: Багряна Анна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Етимологія крові». Краткое содержание книги:
Ми допомогли одна одній натягнути наплічники, взяли в руки торби – з речами, але без провізії (ще в Києві вирішили: харчуватимемося виключно тамтешнім їдлом) і подалися вздовж берега – в той бік, куди спішив Черемош. Ми були одягнені в лляні штанці та яскраві маєчки. Це привертало до нас увагу – і зовсім юних, і просто юних, і вже дещо підтоптаних гуцулів. Щоправда, вони лише усміхалися нам. Підморгували, віталися. Але жоден не запропонував допомоги. Наприклад, поносити наші речі. Або ж дати пораду стосовно пристойного і водночас недорогого житла.
– Чи не здається тобі, Ярко, що вони сприймають нас, як інопланетянок? – запитала Марта, коли двоє чорнявих молодиків перейшли нам дорогу, кинули в наш бік здивовані погляди і подалися через місток. На протилежний берег річки. Про щось тихо перемовляючись між собою. Озираючись обережно назад.
– Мені байдуже, – відповіла я.
І справді, було абсолютно байдуже. Найбільше, чого мені хотілося – скинути нарешті з себе всі «баули» і відпочити. Звісно, в компанії з подружкою. Але тільки з нею. На знайомства з місцевим населенням чоловічої статі, принаймні у день приїзду, мене зовсім не тягнуло.
– Іван Франко, коли приїхав сюди вперше, здається, у 1884 році, був приємно вражений красою тутешньої природи, але і прикро вражений злиденним життям мешканців цього гірського села, адже віками на карпатський край зазіхали усілякі іноземні поневолювачі. Тоді Франко сказав: «Ось Жаб’є, гуцульська столиця. Нема села понад Жаб’є і більшого лиха шукати дарма…» – я вирішила увійти в роль гіда, аби зацікавити Марту дивовижним краєм, до якого ми прибули хвилин п’ятнадцять тому, і трохи полегшити, оживити своєю розповіддю нашу дорогу. За кілька днів до поїздки я повисмикувала з Інтернету чимало корисної інформації про карпатські села. – Прикметна особливість Верховинського краю у тому, що тут, на відміну від Яремчі, Буковеля та інших курортних місць, не буває великих напливів туристів, а отже, ця земля найкраще зберігає вікові культурні багатства Гуцульщини як однієї з найтаємничіших етнографічних груп українців. Та й географічно Жаб’є розташоване в самому центрі регіону.
– Жаб’є – якась негарна назва. Викликає асоціації з бридкими зеленими жабами, чимось страшним і відьомським, – втрутилася Марта в мій монолог.
– Кажуть, тут кожна жінка – відьма, а кожен чоловік – мольфар. Хоча, звісно, це перебільшення. Але край, справді, дуже містичний. А щодо назви Жаб’є… Знаєш, я читала і про це. Якщо цікаво, можу розповісти.
– Тільки давай десь зупинимося і трохи перепочинемо, бо вже болять руці-нозі. І води хочеться.
Ми зайшли вже далеко від людних місць і опинилися у невеличкому міжпагорб’ї, з камінням і тоненькою цівочкою джерельної води. За кроків десять від нас Черемош розгалужувався. Основна його частина продовжувала стрімко бігти змійкою в казкову далечінь. А вужча й мілка, та, що ніби показувала нам подальший маршрут, повертала різко праворуч і ховалася між невисокими зеленими схилами.
Перейшли через дерев’яний підвісний місток і рушили вздовж пологого берега за спокійною річечкою. Нарешті знайшли вдале місце для короткого перепочинку. Це була така собі невелика галявина, яка підіймалася вгору і закінчувалася плетеним тином чийогось обійстя.
Поскидали із себе багаж і полегшено попадали на траву.
Прозора дзвінка вода внизу грайливо манила до себе. Марта озирнулася довкола, подивилася на гору – ні душі – скинула капці, штани, потім маєчку. Обережно спустилася до річки.
До дна, встеленого гладенькими камінцями, було щонайбільше тридцять сантиметрів. Я скинула лише капці і пішла за подругою.
– Ай, холодна, – вигукнула Марта, ступивши у воду. Вода, справді, була дуже холодною. Але – надзвичайно приємною. Течія пестила ноги, геть змиваючи з них втому. Але хотілося більшого – хотілося з головою зануритися у цю течію. Така божевільна думка виникла у нас обох одночасно. Перезирнулися, усміхнувшись одна одній.
Я теж скинула одяг, зоставивши на собі лише стрінгери і срібний ланцюжок на нозі. Зачерпнувши у пригорщу води, плеснула собі на обличчя. Ще раз, іще, іще… На плечі, на груди, на спину Марті… Нам було весело. Ми попадали на камінне дно і заходилися хлюпатися, наче дітлахи. А тоді полягали на спини, за течією. І лежали так, насолоджуючись гармонією світу. Допоки гірська вода не захолодила геть наші тіла. Лише тоді поспішили до берега.
Сонце скоро нас обсушило. Ми одягнулися і знову полягали на траву. Вже сповнені нових сил.
– Ну, а тепер уже розповідай про своє Жаб’є.