Карпатська казка, або За десять днів до Купала
- Автор: Довгопол Наталия
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- ISBN: 9781387670284
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Карпатська казка, або За десять днів до Купала». Краткое содержание книги:
– Чому ж, зі своїми служницями.
– А хто ж тепер приносить весну?
– Ластівки, – серйозно відповів Іванко.
Наступного дня Леся прокинулася рано вранці. Вона не звикла прокидатися рано, але її морив докучливий сон. Ксеня вже сиділа на ліжку й підперезувала свою вишиванку тканим поясом.
– Котра година? – тихо спитала Леся.
– Не знаю, мобільний сів. Але сонце тільки встало. Що це з тобою сталося, ти ж так рано ніколи не прокидаєшся? – саркастично зауважила старша сестра, коли побачила, що Леся теж одягає сорочку.
– Сон якийсь дивний наснився, не хочу більше спати, – відповіла та, намагаючись не зважати на іронію сестри. – Хочеш знати, що мені приснилося?
– Не дуже, але ж ти все одно розкажеш, – байдуже знизала плечима Ксеня, розчісуючи гребенем руде волосся.
– Мені снилося нічне небо, і воно все було укрите хмарами, без єдиної зірочки. І от стоїмо ми з тобою, дивимося на небо, а з гір спускається туман. Раптом до нас підбігає собака. Гарний такий, лащиться. Ти його гладиш по голові, а він зненацька кусає тебе за руку.
Леся перевела подих.
– А знаєш, що це означає?
– Навіть не уявляю.
– Хмари уночі – на неприємне відкриття, а укус собаки означає зраду.
– Дурниці! – за своєю звичкою відмахнулась Ксеня від молодшої сестри. – Ти завжди чогось начитаєшся, а потім тобі жахи сняться.
– Коли я говорила про Блуд, ти теж сказала, що то дурниці, – ображено шмигнула носом Леся, виходячи із хати слідом за Ксенею. – І в мавок ти не вірила…
Вранішня роса приємно омивала босі ноги. На гілках заливалися співом птахи. Оповиті туманом гори, немов зачаровані стіни фортеці, височіли навколо.
Із дровника почулися стишені голоси. Сестри перезирнулися і радісно пішли на звук, із надією побажати господарям доброго ранку. Але не дійшовши кількох кроків, дівчата застигли на місці – Іванко з Мариною про щось сперечалися.
– То ти не збираєшся їм нічого розповідати? – роздратовано викрикнув дзвінкий жіночий голос. – Так і триматимеш їх тут до самого Купала?
– Їм тут безпечніше, – спокійним холодним голосом відчеканив Іванко.
– Ми не маємо права розпоряджатися їхніми життями! Ми повинні дати їм можливість обрати самим. Ти чудово знаєш, якщо до Купала вони не повернуться назад в Яв, то залишаться тут назавжди. І ти не питав, чи вони цього хочуть?!
– А нас хтось питав?! – нарешті втративши самовладання, крикнув Іванко у відповідь. – Ми не мали вибору! Тепер вибору не мають вони. Заради спасіння їхнього власного світу, із часом вони зрозуміють…
– Але ж у них є вибір! – перебила його слова Маринка. – Можна знайти Полуденицю й примусити її відвести дітей назад.
– Тобі ж прекрасно відомо, що знайти Полуденицю неможливо! Вона сама знаходить тебе, коли того забажає. За ті сотні років, що ми тут живемо, я вже втомився робити наперед приречене на невдачу!
– Є ще Лада, – уже спокійним, рівним голосом сказала дівчина.
– Повести двох зніжених міських дітей на вершину Чорногори, манівцями, де роєм роїться вся Карпатська нечисть? Благати в хворої життям Лади, яка тепер скидається більше на володарку пітьми, ніж на покровительку весни й кохання, врятувати світ? Я не допущу, щоб Мара вирвалася на волю!
Відголоси сварки продовжували лунати з дровника, але Ксеня більше нічого не чула. Вона з силою вхопила сестру за руку й побігла геть.
– Куди ми? – перелякано прошепотіла Леся.
– Наберемо дорогою живої води й подамося в найближче село, а звідти спитаєм дорогу на Чорну гору.
– Ти знаєш, як дістатись до села? – здивувалась Леся.
– Мені Іванко вчора обмовився… зр-радник! Як він міг нам нічого не сказати?!
Криниця з живою водою знаходилась в найвіддаленішому куточку двору. Тут било гірське джерело, укрите дерев’яним дахом. Тут таки розташовувались лави для подорожніх, а на столику стояли філіжанки та горнята – маленькі горщики, у які перехожі могли набрати води й узяти з собою.
Набравши по горнятку живої водиці, щільно затуливши корками і привʼязавши їх до поясів, дівчата побігли по дорозі в бік, де мало б розташуватися село.
Кам’яниста дорога пішла угору, і сестри, виснажені ранішньою пробіжкою, зупинились перепочити. Дуже хотілося їсти, але єдиною їжею навколо видавався кислючий кінський щавель. Ягоди лише починали цвісти. Навіть сунички, які на долині вже давно радували своїми плодами, тут ще тільки зацвітали.
– Треба було взяти з собою хоч по шматочку того сирника, що стояв в Маринки на столі, – мрійливо протягнула Леся.