Карпатська казка, або За десять днів до Купала
- Автор: Довгопол Наталия
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- ISBN: 9781387670284
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Карпатська казка, або За десять днів до Купала». Краткое содержание книги:
– То як, ходімо привітаємося з грифоном?
Леся кивнула, і вони вдвох побігли донизу, щоб розташуватися в прохолодній тіні яблуні, поруч із Іванком, Ксенею та грифоном.
День промайнув непомітно. Сестри їздили верхи, дивилися, як робиться гуцульська бринза, вчилися доїти кіз. Дівчата з захопленням досліджували кожен куточок сільської садиби. Їх вражали не лише грифони, а й звичайні кури.
– Таке велике господарство! – здивовано сказала Леся, коли увечері вони знову сиділи за вкритим стравами столом. – Це ж треба працювати день і ніч, щоб тримати таку господу!
– Це так звично для нас, – засміялась Маринка. – Ви, напевно, живете в великому місті?
Дівчата згідно кивнули.
– У місті так багато не працюють, – присоромлено відповіла Леся.
Маринка на це лише посміхнулася.
– Праця буває різною. Деякі люди працюють більше руками, інші – головою. Але фізична робота неможлива сама по собі, без діяльності розуму. Розповім вам невелику легенду.
Одна жінка не мала дітей. Пішла вона якось до Чугайстра, доброго гірського духа, і попрохала в нього послати їй дитину. Зжалився над нею Чугайстер і пообіцяв виконати прохання жінки, але попередив, що її діти будуть особливими. Вони не будуть належати матері, а належатимуть усьому світові.
Справді, через деякий час у жінки народилися дві доньки. Але одна не мала рук, а в іншої не було очей. Сестрички все робили разом, бо не могли обходитися одна без одної.
Так і люди – незалежно від того працюють вони руками чи головою, вони однаково трудяться та приносять користь іншим.
Леся всміхнулася. Маринка все більше їй подобалася. «Непогано було б якнайдовше погостювати в домі цієї милої дівчини», – подумала вона, переводячи погляд то на Ксеню, то на Маринку. Остання мала куди більше шансів зайняти місце любої сестри в Лесиному серці.
Тим часом Маринка встала з-за столу.
– Я вам щось подарую! – весело сказала вона.
Дівчина закопошилась у великій скрині та дістала звідти два разка червоного намиста.
– Тримайте! Намисто – це оберіг дівчини. Не всяка нечисть наважиться підступитися до панянки, у якої на шиї буде виднітися нитка намиста.
Дівчата з радістю прийняли червоні коралі й зараз же прикрасили ними свої тонкі шиї.
– Дякую, ніколи в житті мені не було так затишно, як сьогодні, – сказала Ксеня.
Її очі зблиснули щасливими вогниками, відбившись у очах Іванка. Леся іронічно всміхнулася, а Маринка лише задумливо обвела їх поглядом.
Після вечері Ксеня вийшла на вулицю. Сонце вже заходило за гори, розмальовуючи небо в барвисті кольори. Цей день приніс стільки переживань, що не було часу навіть спокійно про все подумати. До Купала лишалося десять днів, а отже, вони проведуть ще десять щасливих днів тут, серед гір, до того, як повернутися додому. Мамі, напевно, уже сповістили, що вони загубилися, а тато неодмінно сам виїхав їх шукати…
Тихими кроками підійшов Іванко й ледь чутно сів поруч.
– Вам, мабуть, тут дуже самотньо, удвох серед гір… – задумливо сказала Ксеня.
Іванко перевів погляд у далечінь, де у світлі призахідного сонця червоніли хмари.
– До всього можна звикнути. Проте, іноді зникає бажання жити. Ти бачиш, як люди з навколишніх сіл старіють, як змінюється світ, а ти, ніби й залишаєшся тим самим, але тобі вже ніколи не повернутися назад у свій час… і свій світ… Ваш приїзд ніби влив потік свіжого повітря в мою душу, – посміхнувся Іванко й Ксені від того потепліло на серці.
– Я хотів подарувати тобі ще один маленький оберіг. Він з’єднує між собою дві стихії, – Іванко понишпорив у торбинці й вийняв тоненький золотий перстеник із викарбуваними на ньому кругами та хвилями. – Це символи небесного вогню й води – наші з сестрою знаки.
– Ваші знаки?
– Справа в тому, що після нашої Купальської жертви ми отримали дар – підкорювати стихії. Маринка може керувати водою, а я – вогнем. Цей перстень дала мені сама Покровителька любові, Квітнева Пані Лада, ще коли вона жила між людей у Яві, і сама приносила людям весну.
– А що з нею зараз? – машинально спитала Ксеня, розглядаючи малесенький золотий перстень, що розмістився на мізинці її правиці.
– Уже кількасот років, як вона оселилась у Наві. Побудувала на Чорній горі собі палац із гірського кришталю і не хоче нікого бачити.
– Вона там зовсім сама? – жахнулася Ксеня, яка більше всього на світі боялась самотності.