Карпатська казка, або За десять днів до Купала

За порогом будинку розкинулись гори. Смерічки виблискували на сонці темною зеленню хвої, піднімаючись по крутим гірським схилам до самих вершин, часом поступаючись чагарникам та соковитим лукам. Біжучи повз хатинку, тихенько дзюрчав струмочок, якому підспівували сотні крилатих мешканців карпатського лісу.

Дерев’яна огорожа, така ріденька та хитка на перший погляд, відділяла будинок від таких звабливих і таких небезпечних гір, утворюючи великий затишний двір, де під тінню дерев мирно паслася пара гнідих коників. Нижче по схилу, під розлогою яблунею, сиділи Іванко й Ксеня. Крилате створіння, яке важко було собі навіть уявити, лежало між ними на траві, по-котячому підібравши тонкі пазуристі лапи. На міцному лев’ячому тілі розташувалася вкрита пір’ям орлина голова. Ксеня обережно пестила тварину по спині, заворожено розглядаючи величезні орлині крила, тим часом, як Іванко, усміхаючись своєю принадною посмішкою, жваво про щось розповідав.

Леся захоплено дивилася на тварину, не сміючи підійти ближче.

– Це грифон, – з-за спини долинув мелодійний голос Маринки. – Дивовижне створіння, чи не так?

– Він пташка?

– Напіворел-напівлев, – пояснила вона. – А тобі, мабуть, теж хочеться його роздивитися. Вперед, не бійся…

– А я і не боюсь, – потиснула плечима Леся. – Просто моя сестра дуже не любить, коли я втручаюся. Вона сердиться, навіть коли я просто підходжу до неї в колі її подруг, і зовсім не переносить мене, коли поруч знаходиться якийсь хлопець.

– Розумію, – посміхнулась Маринка. – Ми з Іванком теж колись не ладнали. Ми з ним були найстарші діти в сім’ї, він народився всього на рік раніше мене, і мама завжди залишала нас вдома сидіти з молодшими братами та сестрами. Нас в сім’ї було семеро, ми завжди сварилися за те, хто буде доглядати малих, а хто піде гуляти. Але одного разу, на село напала пошесть. Захворіла наша мама, і з нею троє маленьких сестричок. Ми цілі дні проводили біля хворих, годували їх, мили, варили якісь трави, і врешті вся наша родина залишилася живою. Відтоді ми ніколи не сваримося, – закінчила Маринка, ласкаво поглядаючи на Лесю.

– А моя сестра мене ненавидить, – сумно похитала головою Леся. – Ксеня й учора пішла шукати мене лише тому, що її за мною послали, і їй би дуже влетіло від мами, якби зі мною щось сталося!

– Прийде час, дівчатка, і ви все зрозумієте… – задумливо проговорила Маринка.

– Що зрозуміємо?

– Зрозумієте, що в житті є по-справжньому важливі речі.

Щось згасало в голубих очах Маринки, і Леся раптом усвідомила, що говорить не з одноліткою своєї сестри, а з дорослою жінкою, якій минула не одна сотня років. Марина ніби прочитала її думки, таємничо посміхнулась і поспішила звернути розмову: