Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
Карл постукав у центральні двері, і я відчинив. Схожий на смерть, він зайшов у дім, тато піднімався сходами слідом. Довкола згорбленого, пригніченого хлопця витав дух відчаю. З горнятком кави в руках мама вийшла з кухні. Поява Карла її не здивувала. Його темні очі оглядали кожного з нас; урешті-решт погляд завмер на мамі. Я впізнав конверт, який він тримав. Усі мовчали, мама підійшла ближче, поставила горнятко з кавою на стіл, узяла конверт і пішла у вітальню. Карл пішов за нею. Я, Джейк і тато мовчки споглядали виставу, що розігрувалася перед нами. Мати сіла до піаніно, відкрила конверт, дістала ноти, поставила їх на пюпітр, почала водити пальцями по клавішах і співати.
Звучала пісня неперевершеного Нета Кінґа Коула «Незабутнє». Мама грала бездоганно: її спів лунав, як м’якенька постіль, що спонукала тебе відпочити й у сні позбутися втоми та клопотів. Карл співав цю пісню разом з Аріель на святі старшокласників навесні. Ми всі були на концерті. Тоді їхній дует зірвав хвилю овацій, а я, милуючись ними, здавалося, точно знав, яке воно — кохання.
Карл Брендт стояв, поклавши руку на піаніно; мені подумалося, що, якби не інструмент, він би точно впав. Він завжди видавався мені дорослим, зрілим та досвідченим, проте тієї миті Карл був маленьким хлопчиком, який от-от розплачеться.
Коли мама закінчила грати, він прошепотів:
Я не вбивав Аріель. Я ніколи не скривдив би її.
— Я ні на мить не вірив, що ти це можеш зробити, — відповів тато.
— Проте решта вважає інакше, — він обернувся. — Я навіть не можу вийти з дому. Усі витріщаються на мене, як на чудовисько.
Мама, що сиділа на музичному стільчику, підвела очі на Карла і промовила:
— Моя донька носила твою дитину.
— Я ні до чого, — відповів Карл. — То був не я, присягаюся.
— Ти хочеш сказати, що моя дочка вешталася аби з ким?
— Ні, але я не спав з вашою донькою.
— Друзям ти розповідав іншу історію.
— Це були лише балачки.
— Бридкі, образливі балачки.
— Я знаю, знаю. Якби ж я міг усе повернути. Проте хлопці патякають.
— Тоді хлопцям має бути соромно за свою поведінку.
— Я не вбивав її. Перед Богом присягаюся, я й пальцем її не торкнувся.
Хтось піднімався сходами на ґанку, щосили загрюкали в двері. На порозі стояли містер та місіс Брендт, їхні спохмурнілі обличчя дивилися на нас крізь скляні двері.
Тато впустив гостей у дім, місіс Брендт одразу підбігла до сина і закрила його від матері:
— Карле, тобі нічого тут робити.
— Я мусив усе розказати.
— Нічого ти не мусиш. Ти не повинен нікому нічого пояснювати.
— Ні, Джуліє, він повинен.
— Немає жодного зв’язку між моїм сином і загибеллю твоєї доньки, — вона повернулася до мами.
— А вагітність?
— А, це.
— Джуліє, він розказує дві абсолютно різні історії.
Я не міг збагнути, як мама може зберігати спокій. Вона була незламна, наче сталева фортеця.
— Карле, їдь додому і чекай на нас там. Ми про все подбаємо, — наказала Джулія синові.
Згорблений та принишклий, Карл повільно пішов. Тієї миті я бачив його таким само, як шериф і Доул — хлопчиною Брендтів. Він зупинився біля центральних дверей, ніби хотів повернутися і ще щось додати, але замість цього він випхався на ранкове світло. Ще мить, і його машина повзла подалі від нашого дому.
Джулія повернулась обличчям до матері:
— Рут, ти ще щось мені хотіла сказати?
— Лише одне питання, Джуліє. Чого ти боїшся?
— Чому ти так думаєш?
— Бо ви ховаєтеся. Ми з Натаном намагалися поговорити з тобою, Акселем і Карлом, однак нам відмовили. Чому?
— Наш адвокат, — відповів Аксель Брендт. — Він порадив нам ні з ким не спілкуватися.
— Але за таких обставин, — сказав тато, — думаю, найменше, що вимогли зробити, — це погодитися на зустріч.
— Я хотів, але… — слова містера Брендта обірвалися, він осудливо глянув на дружину.
— Я не бачила жодних підстав, — вела Джулія Брендт. — Карл не заподіяв шкоди вашій дочці. Вона не від нього завагітніла. І не зважаючи на різні гіпотези та домисли, він ніколи не мав намірів одружитися з нею.
— А звідки тобі це відомо, Джуліє? — мама підвелася зі стільця. — Ти що, посвячена особа в кожну Карлову думку та вчинок?