Вода, павутина

— Ні, нікого не маю, принаймні я так думаю.

— Ні двоюрідних братів і сестер?

— Ні, нікого не маю. Спочатку я був у якомусь домі, але я того не пам’ятаю, а коли мені виповнилось сім років, спершу був у дзядека, але він тоді був дядьком, і його жінка була моєю цьоткою, а потім мене взяла до себе Циліка, коли дзядек дуже зістарівся. За гроші. Вони про мене піклуються.

Вона бачила, що він засмутився.

— Даміре, я тебе образила?

— Ні.

— Хочеш додому?

— Ні, я тобі ще майже нічого не показав.

— Добре. Куди підемо?

— Хочеш, підемо в парк сядемо?

Дамір не без гордості показав рукою на ямисько, поросле старими хворими деревами і запущеними кущами, яке трешнєвці споконвіків називали своїм парком.

— Ні, я не люблю заглибини. В них скупчується волога.

Без причини додала:

— І печер не люблю. Так само через вологу. Крім того, що це за парк такий у вас?

Справедливо образився.

— Це справжній парк, наш, трешнєвський. Справжній парк.

— Добре, справжній парк, але я маю право сказати, що я не люблю заглибин.

Наїжачився. Вона не зважала, грала головну роль, наче і ринок, і парк, і все навколо нього було її і наче це вона повела Даміра на прогулянку, а не він її. Совалася у кишені.

— Обернися, обернися на ті білі високі будинки. Там колись продавали дрова. Давно. Привозили їх возами, які тягли коні, а потім вантажівками. Як і кавуни.

— Це і я пам’ятаю. А ти не знаєш, що сюди й різних тварин привозили. Були і птахи, і зайці, крілики, кури. Одного разу мене з клітки вкусив гусак.

— Гусак? Посеред Загреба?

Пречиста так засміялася, що Даміру здалося, наче в нього трясеться кишеня.

Він теж заразився сміхом.

Потім сміх стих, обоє заспокоїлися. Настав час помовчати.

Мала Пречиста почала неспокійно вертітися в кишені.

— Десь недалеко була в’язниця.

— Ні, тут ніколи не було в’язниці.

— Була, була в’язниця.

Вона ручкою показала на перехресток вулиць Савської і Вуковарської.

— Там була в’язниця.

— Не пригадую.

— Була в’язниця. В ній люди так швидко вмирали, що я не пригадую, чи мали вони час до мене звернутися.

Здригнулася.

— Була якась війна. Здається, її називають Другою. Точно, була війна, але у в’язниці вмирали не вояки. У в’язниці вмирали цивільні.

Вона відвернула голову і додала:

— Дивні звичаї, які у вас спільні з усім решта людством.

Тепер настала Дамірова черга її не слухати. Вона це помітила і проказала голосніше:

— Тоді, коли було багато води, твій парк був небезпечним мутним озером, а трохи далі від цього ринку все було під водою. Страшною водою.

Дамір провів рукою по обличчю, наче втирає його. Якийсь час навіть не хотів її слухати. Коли зібрався з духом, першим поставив запитання:

— Чому ти завжди являєшся в якихось дивних місцях? Чи дивним людям, таким, як я?