Вода, павутина

Вона не змінилася. Повірте мені, вона така, якою є завжди, від моменту, коли я її зустрів, і я ні в чому не можу їй дорікнути. Ми познайомилися десь на початку дев'яностих. Ми обоє були трохи запізнілими студентами, але тоді це було нормально, воєнні обставини були всьому виправданням. Це був час якоїсь воєнної ейфорії, єдності, коли перукарки і лікарки, викладачки і офіціантки, журналісти і водії трамваїв, психіатри і поліціянти говорили одне й те, думали про одне й те, а, очевидно, й відчували одне й те. Ви думаєте, я був іншим? Ні. Я вірив усьому, говорив те, що й інші, душею й серцем уболівав за наших, до глибини душі ненавидів ворогів, і не лише ненавидів, щиро вважав їх нижчими створіннями і завзято підтримував кожного нашого воїна. Від солдата мене відрізняло лише повне усвідомлення того, що я не здатен на прямі бойові дії і геройство, тому армії і справжньої війни спробував уникнути будь-якими способами. І мені це вдалося. Я виробив собі довідки про хворі нирки, і зміг уникнути армії, та й зізнаюся і собі, і вам, я взагалі належав до тих людей, які воліють збоку захоплюються добрими бійками, тому я збоку радів нашим воєнним успіхам.

Вона була доречною у всій тій історії. Була однією з тих співчутливих активних осіб, які дні і ночі проводили, допомагаючи у парафіяльних канцеляріях, сидячи на зборах, на яких емоційно обговорювали і ще емоційніше співали. Вона, студентка, задіяна до максимуму, виділялася з-поміж нас решти, тихих уболівальників, тією своєю, як би то сказати, доброчинною діяльністю. Вона виділялася своєю безпосередньою ангажованістю. Я, певно, підсвідомо сподівався, що й сам легше повірю у хворобу своїх нирок поруч із нею, свідомою активісткою всіх можливих воєнних організацій, що мій суспільний рейтинг підніме факт того, що я був у інтимних стосунках з людиною, яка щиро страждала через кожного вигнанця і дійсно дуже всім переймалася. У мене немає багато ілюзій щодо себе тодішнього. Я брав її до свого товариства, де її уважно слухали, доки вона розповідала про свої зусилля допомогти через свою парафію, як то кажуть, найбільш нужденним, і ночами перебирала старий одяг і ще старші ліки, які тонами доправляли в наше місто. Нею навіть голосно захоплювалися, і я від її тіні вкрав клаптик незаслуженої слави якогось, скажімо так, тиловика, тому й результати аналізів про хворі нирки і для мене виглядали переконливішими. Я сам собі вибачив усе, що спромігся зробити, аби уникнути армії. Лише мій батько дивився на неї з-під лоба. Не схвалював її, не захоплювався. Нічого. Йому було справді важко догодити. А як тільки він на мене дивився! Отакий він був.