Вода, павутина

Дуже мене тішить, що Ірма мене не цілувала. Мені ще тільки цього бракувало. Коли я вийду з-за завіси, перше, що зроблю, напишу: «Заборонено цілувати Давида Горака».

Ага, нарешті, дурний Давиде! Дурний, дурний, Давиде! Ну так, інспектор. Того чоловіка, який був перед Ірмою, мама називає «пане інспекторе». І зараз вони про нього розмовляли. Інспектор. Я його знаю, але не можу достеменно пригадати, звідки знаю того інспектора і чому його знаю, і взагалі не можу пригадати його обличчя. Він мене знає і, думаю, приходить саме через мене. Після нього в палаті смердить якимось напоєм, але не так, ніби він пив, а якось так, ніби він давно напився і вже ніколи в житті не позбудеться того запаху. Завжди те саме. Як коли ми з татом ідемо до кав'ярні і потім смердимо, наче пили і курили. Я вже згадав цей запах, бо й той, що приходив раніше, так само смердів. Але я дійсно дурнуватий, не можу згадати, коли їх бачив, а ще менше, про що ми говорили. І я ніби пригадую, що вони мене питали про щось дуже-дуже важливе, але не можу згадати, про що точно. Але я, звичайно, згадаю. Зараз мені щось не вдається.

Якби мене хтось чув, неодмінно би запитав себе, як то я так багато говорю всередині, а загалом я здебільшого небалакливий. Це й для мене трохи підозріло, але думаю, що всередині я якийсь розумніший, ніж зовні. Всередині я знаю різноманітні слова, можу всередині досить розумно розмовляти і все розуміти, а зовні я лякаюся і виглядаю дурнем. У школі всі виглядають розумнішим за мене тільки тому, що говіркіші, і їм все одно, що вони мелють. От, наприклад, Горватка може балакати день і ніч, і вчителька не наважується поставити їй двійку, хіба що коли ми пишемо контрольну. Вона меле без перестану і завжди бодай трійку дістане, а я тільки на контрольній отримую сяку-таку оцінку, а коли мене вчителька викликає, мовчу, як дурень. А коли ще каже мені, щоб я виходив до дошки, то я й до другого пришестя можу мовчати. Чиста катастрофа. І взагалі, я багато не балакаю. Щоправда, залежно з ким. Думаю, з дідом я багато говорив. Але з дідами і бабцями всі багато розмовляють, а тоді діди і бабці навколо поширюють байки, що в них дуже кмітливі внуки. Ага, щоб часом. Всі кмітливі. Добре, мій дід не був таким. Навіть не казав, що має розумного внука, хоча я й знаю, що він так думав. Мій дідо — це окремий випадок. Він був не таким, як інші. З онуком — один, з іншими — інший. Він був зі всіма якимсь нормальним, але зі мною був ще нормальнішим. Якщо мене про щось питав, питав тому, що його цікавила моя відповідь, і тому слухав, що я йому відповідаю. Коли, наприклад, питав мене, як було в школі, і я йому розповідав, що ми вчили, наприклад, про верблюдів, що Ковачич на фізкультурі мене повалив, а тоді я його побив, то мій дідо ніколи на це би не сказав: «Ти їв?», а спочатку би мене розпитав все про верблюдів, тоді про те, як я побив Ковачича, а тоді вже спитав би, чи я їв. А інші, без сумніву, питали би, чи їв, а моя мама би ще запитала, куди мене Ковачич вдарив. Хочу сказати, що мій дідо з запитаннями поводився якось рівно. Він би тут зараз навів лад. По-перше, не дав би, щоб медсестра мене го-ло-го показувала всім, не кликав би мене без потреби, не дозволив би мамі постійно плакати, і думаю, що його син, тобто мій тато, менше би мене гладив по руці. І, звичайно, заборонив би їм сваритися і точно-преточно-найпреточніше заборонив би їм тримати мене в нічній сорочці. Але що ж, дідо був старий і природно, що він помер. Я сильно плакав, але менше плакав, ніж думав, що буду плакати, доки дідо ще був живий і коли захворів. Він мене ще до того навчив, що старі люди помирають, а молоді ні. Завжди казав: «Важливо, щоб все було по порядку», тому я й думаю, що він би тут навів лад і відразу пояснив би їм, що нема особливих причин боятися, бо ще аж ніяк не моя черга для цього так званого «по порядку». От.