Необхідні речі

– Жени, тупа ти шкура! – загорлав Кітон. Він зовсім забув, що це просто шматочки олова у грубій формі коней. Він забув, що перебуває в крамниці чоловіка, якого ніколи раніше не бачив. Старий запал повністю охопив його. Метляв ним, як тер’єр пацюком. – Вперед, жени! Швидше, сука, ШВИДШЕ! Швидше ДАВАЙ!

Тоді номер п’ять порівнявся з лідером… і перегнав його. Ґонтів кінь долав свій фланг, коли Кітонів перетнув лінію фінішу й став переможцем.

Механізм працював уже повільніше, але більшість коней повернулися на стартову лінію до того, як клацання зовсім затихло. Ґонт пальцем посунув тих, що залишилися, щоб порівняти з рештою для наступного старту.

– Хух! – видихнув Кітон і витер чоло. Він почувався зовсім вичавленим… але також краще, ніж довгий-довгий час до того. – Непогано так було!

– Гарно, як на картині, – погодився Ґонт.

– Уміли ж колись робити всіляке, правда?

– Уміли, – усміхаючись, погодився Ґонт. – І, здається, я вам винен послугу, містере Кітон.

– Ой, та облиште – це ж для розваги було.

– Зовсім ні. Справжній джентльмен завжди сплачує свої борги. Просто попередьте мене за день-два перед тим, як захочете зібрати данину, як то кажуть.

«Перед тим, як зібрати данину».

Від цих слів йому з тріском усе згадалося. Данина! У нього Їхня данина! Їхня! У четвер Вони вимагатимуть цю данину собі… і що тоді? Що тоді?

У голові танцювали образи осудливих газетних шпальт.

– Хочете знати, як серйозні гравці у тридцятих використовували цю іграшку? – м’яко запитав Ґонт.

– Звісно, – відповів Кітон.

Та насправді йому було наплювати… доки він не підняв голову. Очі Ґонта знову зустрілися з його, захопили їх, і думка про те, щоб за допомогою дитячої гри вибирати переможців, знову здалася цілком логічною.

– Ну, – почав Ґонт, – вони брали газету чи «Програму перегонів» того дня і проганяли забіги, один за одним. На цій дошці, розумієте. Вони давали кожному коню кожного забігу ім’я з газети, торкаючись олов’яного коня й одночасно називаючи кличку. Тоді заводили механізм і запускали. Так вони проганяли весь список – вісім, десять, дванадцять забігів. Тоді йшли на іподром і ставили на коней, які вигравали в іграшці.

– І це спрацьовувало? – запитав Кітон.

Власний голос, здавалося йому, долинає з якогось іншого місця. Далекого місця. Він наче плавав у Ґонтових очах. Плавав у червоній піні. Відчуття було чудернацьке, але досить приємне.

– Здається, так, – відповів Ґонт. – Мабуть, то лише дурний забобон, але… ви б хотіли купити цю річ і спробувати самотужки?

– Так, – промовив Кітон.

– Вам «Виграшний квиток» просто кров з носа потрібен, так, Денфорте?

– Ох, та й не один. Цілий вагон, якщо можна. Скільки з мене?

Ліленд Ґонт розсміявся.

– Ой, ні. Такого мені не треба! Я ж і так перед вами в боргу! Давайте так – відкрийте гаманець і дайте мені першу купюру, яку там знайдете. Упевнений, вона мені підійде.