Необхідні речі

– Про мене знають, що я люблю ставочки, – відповів він.

– Сумно, але про мене теж, – сказав Ґонт. Його червоні очі впилися в Кітонові, і якусь мить вони ніби ідеально розуміли одне одного… чи принаймні так здалося Кітону. – Я ставив на більшості іподромів від Атлантичного до Тихого і досить упевнений, що на цій коробці – «Лонґейкр Парк» у Сан-Дієґо. Його там, звісно, вже нема. Там зараз житлова забудова.

– Ох, – промовив Кітон.

– Але я вам покажу. Думаю, буде цікаво.

Він зняв кришку з коробки та обережно дістав звідти олов’яний іподром на платформі близько трьох футів завдовжки і десь півтора фута завширшки. Річ була схожа на іграшки, якими Кітон бавився дитиною, дешеві, виготовлені в Японії після війни. Цей іподром – точна копія двомильної арени. У неї було вставлено вісім гнізд, а на лінії старту стояло вісім тонких олов’яних коней. Кожен на маленькому олов’яному стовпчику, що стирчав кожен зі свого гнізда і був прикріплений до кінського живота.

– Вау, – промовив Кітон і розплився в усмішці. Це вперше він так широко всміхнувся за останні кілька тижнів, і цей вираз здався дивним і недоречним.

– «Це ти ще нічо’ не бачив», як той співав[62], – відповів Ґонт, усміхаючись у відповідь. – Ця крихітка десь із 1930-го чи 35-го, містере Кітон, антикваріат. Але це не просто іграшка для тогочасних «жучків»[63].

– Ні?

– Ні. Ви знаєте, що таке дошка віджа?

– Звісно. Запитуєш її щось, і вона має по літерах давати тобі відповідь зі світу духів.

– Саме так. Так от, ще в часи Депресії було багато жучків, які вірили, що «Виграшний квиток» – це дошка віджа для людей, котрі ставлять на кінних перегонах.

Їхні очі знов зустрілись, усміхнені й приязні очі Ґонта, і Кітон не міг відвести погляд, так само як одного разу не зміг покинути іподром до закінчення останнього забігу, хоч і спробував.

– Дурниця, правда?

– Так, – відповів Кітон.

Але йому це здавалося зовсім не дурницею. Йому це здавалося цілком… цілком…

Цілком розумним.

Ґонт понишпорив у коробці й дістав звідти невеликий олов’яний ключик.

– Виграє щоразу інший кінь. Там усередині якийсь випадковий механізм, як мені здається, – грубий, але досить дієвий. А тепер дивіться.

Він вставив ключ у дірку збоку олов’яної платформи, на якій стояли коні, й повернув його. Почулися тихі клацання, цокання й накручування. Ґонт витягнув ключ, коли більше не було куди крутити.

– На кого ставите? – запитав він.

– П’ятий, – відповів Кітон.

Він нахилився вперед, серце шалено калатало. Це було по-дурному (а також максимальним доказом манії, йому здавалося), але він відчував, як його охоплює те саме колишнє захоплення.

– Дуже добре, а я на шостого. Зробимо ставочки, щоб стало цікавіше?

– Звичайно! Скільки?

– Ні, не грошей, – спинив його Ґонт. – Мої дні грошових ставок, містере Кітон, уже давно закінчилися. Такі парі найменш цікаві. Скажімо так: якщо виграє ваш кінь, я зроблю вам якусь послугу. На ваш вибір. Якщо мій – ви зробите послугу мені.