Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
З вулиці почувся гомін. Іде ціла ватага хлопців до клубу, і поміж іншими голосами Надя чує голос Муратова. Він наче вколов її в серце, він наче підштовхнув її.
— Юра! — гукнула Лепетова.
Хлопці спинились.
— Когось гукають? — спитав Юрій.
— Тебе, — почула вона голос Гавриша, і від групи відділився темний силует. На фоні рожевої смужки вечірнього неба Надя впізнає Муратова, його чубату голову, легку ходу, і серце її б'ється часто й глухо, б'ється так, що вона виразно чує його удари. Муратов перестрибує низенький штахетник, яким обнесено палісадник, і йде до неї, несміливо пробирається поміж квітами і насторожено придивляється.
— Ви мене кликали, Надю? — лунає його голос у Наді над головою, а вона, як стояла, сховавши руки в кишені, а обличчя в комір, так і стоїть, не рухаючись.
— Надю, — схиляється до її обличчя Муратов. — Що з вами, Надієчко? — шепоче він і вперше в житті відчуває запах дівочого подиху, запах кіс і тепло, що пашить від Надиного обличчя. Він бачить її тремтячі напіввідкриті губи і як заворожений повторює одно слово — Надійко, Надечко!.. — все нижче схиляється Юрій до її палаючих щік, до очей, які призивно блищать у темряві, і п'яніє від усього цього.
А вона схлипнула раптом і обвила його шию тремтячими руками і міцно, до болю, поцілувала в губи. З-під пахви в неї випала книжка, зашелестіла на вітрі сторінками, тільки ніхто не нагнувся за нею, і вітер гортав і гортав сторінки про чуже кохання і чужі муки…
Розділ восьмий
НЕСПОДІВАНІ ВІЗИТИ
Муратов повертався від Наді переповнений дивним щастям, яке вперше прийшло до нього в житті і так щедро, так пишно розквітло. Хай собі лежить на дні моря човен, хай лежить зарита в піску рація — йому до того вже немає ніякого діла. Так сонячно, так чудесно жити на світі простим шофером, мати друзів і таке прекрасне, таке світле кохання. Він був просто щасливий і ні про що не хотів думати. На роботі він поводився, як п'яний. У нього солодко нило серце; від того, що недоспав, злегка крутилася голова; і він усьому посміхався: своїй машині, дорозі, по якій їхав, вантажникам, що чекали на нього, — все це було прекрасне, краще, ніж учора…
А з думки і на хвилину не сходить Надя, її руки, очі, посмішка і гарячі, злегка пошерхлі губи, її тихий ласкавий голос і віддих, що пахне чомусь ромашкою. Ось він тільки закінчить зміну і зразу ж піде до неї, до своєї Наді! Йому без кінця хотілося повторювати: «Моя, моя навіки, на все життя», і була в цьому звичайному слові «моя» дивна, хвилююча музика.
Перед самим кінцем зміни його попросили до телефону.
«Це вона, — вирішив Юрій. — І чого дзвонити? Чого турбуватися, мила? Домовилися ж зустрітись, так він прилетить хоч серед білого дня, аби тільки побачити її, аби обняти і почути, що вона теж кохає його».
Він забіг у будку прораба і взяв трубку.
— Алло! — гукнув він. — Алло!
— Хто це? — спитав чоловічий голос, від якого у Муратова аж дух перехопило. — Це ти, Юрій?
— Я, — відповів приглушено Муратов, пізнавши голос Кенгуру.
— Ти мене пізнаєш? От і добре. Зайди після зміни в готель, кімната… Між іншим, не треба. Я чекатиму у вестибюлі.
— Добре, — сказав Муратов і повісив трубку.
Все спохмурніло. І сонце стало наче не таким яскравим, і хмари, що хвилину тому виднілися на горизонті сніговими горами, вже потемніли, займаючи півнеба. Машинально він включив швидкість і поїхав у гараж. Все-таки його знайшли. І як він міг думати, що така людина, як він, може загубитися! Це ж абсурд, у який вірив він ще півгодини тому. А хіба не говорив йому Юрський? «В нашому світі так: під землею знайдуть і уб'ють, якщо не виконаєш доручення, бо за тобою стежитимуть дублери». Це говорив старий і досвідчений шпигун, а Юрій тоді не звернув на його слова уваги.